Частина 17

-Я нікуди не поїду!-кричала Натка.

Я лише декілька хвилин тому повернулась від Антона, щоб зібрати речі і застала сварку двох подруг. Аня, яка вмовляла Наталю поїхати з нами на відпочинок і Натка, яка обурено кричала, що нікуди не поїде.

-Ну ти чого? Всі будуть! Тим більше, ми зможемо гарно відсвяткувати закінчення навчального року.-кричала до неї Аня.

-Ну то ви собі їдьте, у вас є хлопці, вам нудно не буде. А я буду, як те п’яте колесо до воза.-вона завжди так казала, коли почувалась лишньою, хоча ніколи не заважала нам.

-Ну чого ти так? Ти ж знаєш, що ти ніколи не лишня в нашій компанії, і тим більше, буде ще Денис.

-Тим більше я нікуди не поїду!

-Наталю,-нарешті озвалась я.-давай з нами, Аня права, чого тобі сидіти в гуртожитку самій, а так, відпочинимо, може, поговорите з Денисом нарешті.-дівчина заперечно похитала головою.-Ну ви все одно будете пересікатись. Хіба допоможе те, що ти стараєшся його уникати. Тим більше, вам варто поговорити.

-Натко, ну будь ласка. Якщо ти не поїдеш, то і ми залишимось з тобою!-для впевненості, Аня навіть ногою тупнула.

-Добре, вмовили. Тільки щоб не зводили мене з Денисом, якщо він захоче поговорити, тоді й поговоримо.

-Ну тоді гайда збиратись, лишилось обмаль часу.-я сплеснула в долоні і кинулась до своєї шафи і почала діставати речі, які мені потрібні.

Коли вже всі речі були зібрані, ми сиділи в машинах, рушили у свою маленьку подорож. Я по-особливому раділа, адже дуже давно їздила кудись відпочивати, ще коли була маленькою. Антон теж світився весь від щастя, адже так як він сказав, він зможе провести декілька днів далеко від роботи і близько з коханою людино. Від цих слів я так розчулилась, що ледь не заплакала.

Їхали ми приблизно чотири години, три з яких я просто проспала і мені було страшенно соромно, бо я повинна була розмовляти з Антоном, щоб йому було не так нудно. Загалом, зупинились ми біля великого будинку, який був огороджений високим кам’яним парканом. Одразу ж за будинком починався сосновий ліс і повітря було таке чисте, що було дуже легко дихати. Антон з Максимом припаркували свої автомобілі за будинком, де вже стояла машина Дениса. Чоловіки почали носити в будинок речі і ми з дівчатами нарешті увійшли в середину, розглядаючи будинок. Тільки-но ми зайшли до вітальні, як натрапили на Дениса, він серйозно просканував нас поглядом, зупинивши його на Наталі і з-за його спини появились двоє білявих голівоньок. Це були дівчатка, просто як дві краплі води, років п’яти, вони з цікавістю розглядали нас, а ми їх. Я одразу ж зрозуміла, що це дочки самого Дениса і перша прийшла до тями.

-Привіт, я Евеліна.-я мило посміхнулась і присіла біля дівчаток.-А вас як звати?

-Я Аліса.-озвалась одна з них.

-А я Аліна.-представилась інша і вони обоє потягли свої маленькі рученята.-Щоб нас розрізнити, потрібно лише глянути мені на шию, у мене є родимка, а в Аліси немає.-розумним тоном сказала дівчинка і ми всі посміхнулись.

-Так, дівчата, біжіть в кімнати, ми тут все розкладемо і тоді вас покличемо знайомитись з тітоньками.-серйозно сказав Денис і дівчата одразу ж побігли кудись.

-Це твої діти?-вражено запитала Аня, вона про це не знала, а я чомусь і не розповідала.

-Так. Я піду, допоможу хлопцям.-і одразу ж зник за дверима.

-Може тут ще десь його дружина ховається?-обурено запитала Наталка, по обличчі побачила, що настрій її впав до позначки нуль.

-Його дружина померла при родах.-тихо сказала, щоб почули лише дівчата.-Мені Антон розповідав.

-Дівчатка, тут продукти, можете все розкласти в холодильник.-в кімнаті почулись чоловічі голоси і появилось купу пакетів і сумок.

Ми одразу ж відклали свої розмови, взялись до роботи і почали розкладати продукти, всі речі, навіть встигли приготувати щось на вечерю. Тоді хлопці показали нам кімнати і вже там ми розклали свої речі до шаф. Моя і Антона кімната знаходилась на другому поверсі, поруч з кімнатою Ані та Макса. Натка обрала собі кімнату на першому поверсі, як потім виявилось поруч з Денисом і його доньками. Доля так і зводить їх.

За вечерею ми всі сиділи за великим столом і дитячі голоси розрядили трохи обстановку, вони весело щебетали, розповідали про те, як проводять свій час з татом і вимагали від нас теж якісь історії. Вони хоч і маленькі, але дуже розумні та кмітливі. Одразу ж змогли зложити один плюс один і просто поставили нас в ступор своїм питанням:

-Тату, а ти з тіткою Наталею не дружиш?-по-розумному запитала, здається, Аліса.

-Чому ти так думаєш? Я зі всіма дружу.

-Ви не розмовляєте між собою і навіть не дивитесь один на одного.-вигукнула дівчинка, а ми засміялись, не стримавшись.

-Алісо, тобі просто здалось. Ми з тіткою Наталею дружимо. Правда ж?-звернувся він до Натки, а вона сиділа біла, мов стіна і за весь час і слова не промовила і в рот нічого не взяла.

-Так.-стримано відповіла вона і попила води.

-А ти хворієш?-поцікавилась вже Аліна в Наталі.-Я бачила, як ти блювала у ванній.

-Аліно!-суворо крикнув Денис.-Не гарно говорити таке за столом і взагалі, це не твоє діло, їж мовчки.

-Я просто отруїлась чимось.-виправдалась Натка, хоч я для себе вже зрозуміла, що діло тут точно не в отруєнні, а в проведеній ночі з Денисом.

-Так, які на завтра плани?-бадьоро запитав Антон.

-Сніданок, прогулянка лісом, обід, похід до озера і там же пікнік в альтанці, що на березі, шашлики і барбекю.

-Чудово! Надіюсь буде гарна погода і можна буде поплавати в озері.-відразу ж відповів Антон.

-Дядьку Антоне, а ви навчите нас плавати?-з сяючими очима запитала одна з дівчаток.

-Якщо ви зараз все з’їсьте, то без проблем.-відповів чоловік і дівчата одразу ж почали доїдати свою вечерю.

Коли діти пішли в свою кімнату вже лягати спати, ми зібрали весь посуд і помили його, тоді сіли у вітальні з закусками, червоним вином і коньяком. Я насолоджувалась таким моментом, адже у мене ніколи не було друзів, з якими ось так можна було б посидіти просто мовчки.