Частина 3

Евеліна

Я проснулась серед ночі вся в сльозах від поганого сну. Знову снилось, як тато б’є мене. Так і до ранку не могла заснути. Лежала, дивилась в стелю і молилась, щоб десь на вулиці не зустріти  його, або щоб він не прийшов в університет або гуртожиток. Бо тоді він мене точно вб’є.

Так як я вирішила почати життя з чистого аркуша, то хотіла щось змінити в своєму житті, знайти багато друзів, ходити гуляти, не боятись, нарешті, доторкнутись до когось. Вночі створила собі сторінку в інстаграмі і одразу ж підписалась на Аню і Наталю, ось це вони зранку здивуються, побачивши це. Одразу ж закинула свою улюблену фотографію, яку зробила мені Аня в наступний день нашого знайомства по дорозі в університет. Ми йшли тоді на пари і вона, як завжди дурачилась, сфотографувала мене, коли я сміялась, цим фото мені і подобалось, бо на ньому я усміхнена і майже щаслива. Чому майже? Тому що боюсь в якийсь день зустріти батька і цей страх не покидає мене.

-Доброго ранку, ти чого так швидко проснулась?-питає мене Аня, коли розплющила очі. Вона завжди прокидається в 6, так як бігає кожного ранку.

-Я, можна сказати, не лягала.-кажу я і піднімаюсь з ліжка, захотілось скласти компанію подрузі.

-Ого,-каже вона, включивши телефон.-невже це дійсно ти? Крута фотка!-пошепки викрикує дівчина і посміхається.

-Дякую.-кажу я і в шафі шукаю свої спортивні штани і футболку.-Ти ж не будеш проти моїй компанії?-питаю я.

-Питаєш таке, буде навіть веселіше. Тільки я на тебе чекати не буду, так що, щоб не відставала.

-Як скажеш.-кажу я.

О пів на сьому ми вийшли з гуртожитку, було трохи холодно, тому я щільніше прикрилась курточкою, рушили до найближчого парку, щоб звідти вже почати бігти. Все ж таки це було чудовою ідеєю скласти компанію Ані. Правда, вже через 20 хвилин бігу я зрозуміла, що це важко, тому вирішила скоротити дорогу і піти в гуртожиток швидше.

Коли ми з Анею розійшлись в різні сторони, я повільним кроком пішла в сторону гуртожитку. Погода була досить таки гарною, хоч це і був кінець весни, але сьогодні було досить таки тепло. По дорозі я замітила кафе, яке до того ніколи не помічала. Воно було невеличке, але зовні виглядало дуже гарно. Я підійшла ближче, воно якраз відкривалось і на дверях було написане оголошення про роботу. Я одразу ж загорілась ідеєю, яка мені сплинула на думку. Мені потрібна робота і це кафе, на перший погляд, підходило ідеально. Я впевнено відкрила двері та зайшла всередину. Там була лише одна дівчина, яка протирала столи.

-Вибачте, але ми ще не відкриваємось, через 20 хвилин.-обережно сказала вона.

-Я на рахунок роботи, побачила оголошення у вас на дверях.

-Супер, я Ніна.-дівчина одразу ж заусміхалась, і підійшла, щоб потиснути руку.

-Я Евеліна. Вибач, але я не можу потиснути тобі руку, поки що.-тихо сказала я і опустила голову. Дівчина дивно поглянула на мене, але нічого не сказала.

-Доброго ранку!-за спиною почувся бадьорий голос чоловіка і склалось таке враження, що я вже десь його чула.

-Антон Олексійович, доброго ранку.-дівчина одразу ж засіяла.-Тут дівчина прийшла на рахунок роботи, Евеліна.-представила мене і я нарешті повернулась до чоловіка. Я його знала. Це він збив Наталю на мотоциклі, а тоді знайомився зі мною біля гуртожитку.

Від його погляду захотілось втекти назад в гуртожиток і закричати. Такий погляд дуже мене лякав, тим більше, чоловічий.

-Мені якраз потрібна особиста помічниця на не повний робочий день.-спокійно сказав він і знову глянув на мене тим самим поглядом, який мене дуже лякав.

-Але я по оголошенні офіціантки.-заперечила я. Адже, якщо буду його особистою помічницею, то потрібно бачитись з ним щодня.

-Нічого страшного. Врахуємо, що тобі пощастило, тому що відтягувати далі з пошуками я не можу.-спокійно заявив цей чоловік і я знітилась.

-Ні, я передумала. Вибачте, що потурбувала.-сказала я і впевнено попрямувала до дверей, але Антон не очікувано зловив мене за руку.

-Не варто відмовлятись…-він зупинився, тому що, напевне, побачив мою реакцію.

У мене в очах одразу ж потемніло, я відчула, як тремтить все тіло. А тоді просто темрява і почула лише крик Ніни.