2.2

Ран усміхнувся, відпустив її й нарешті зник на балконі, а Дара з полегшенням видихнула, смикнула жалюзі вниз, перевернула аромадифузор, так що він розлився по тумбі й вона ще й руки в ньому вимастила, і відкрила татові.

— Оу, що це у тебе… — він принюхався. 

— Дифузор перевернула, — Дара невинно покліпала очима і почала метушитися, чи то витираючи серветками, чи то розтираючи це усюди довкола.

— Доню, перестань, будь ласка, — тато сів на її ліжко і поплескав рукою поруч, — сядь поговоримо. Витреш потім, я ж розумію, що ти просто відтягуєш.

Дара зробила винуватий вигляд, але дійсно витерла руки та сіла навпроти на стілець, нахилившись вперед до батька. Той скривився, бо серветки звісно не могли повністю витерти й приховати запах від чутливого нюху Альфи.

— Не розумію, як ти взагалі це тут тримаєш, — беззлобно сказав він.

— Коли воно вивітрюється, то запах приємний.

Насправді Дара тримала дифузор для випадків, коли потрібно заблокувати нюх татові. Її, та й інших, був не таким чутливим, тож їй дифузор загалом не заважав. А от татові він не дуже подобався, навіть коли просто вивітрювався, а не розливався по всій тумбочці й вимазувався у неї на руках.

Коли Дара хотіла, щоб він не помітив, що вона вислизала і повернулася тільки нещодавно, вона вставляла додаткові палички. А для таких екстремальних випадків, як повністю перебити чужий запах у її кімнаті (що сталося вперше, слава Луні!), вона сподівалася, що перевертання спрацює. 

— Даро, чому ти так нервуєш?

— Ні, я просто… — вона зітхнула, — вибач. 

— Доню, за що? — він зазирнув їй в очі, — ти думаєш, я буду тебе сварити, що ти пішла раніше?

Дара знизала плечима і несміливо підняла очі. Загалом вона так не думала, бо такого ні разу не траплялося. Та вона зараз думала про стільки інших речей, що дійсно почувалася кепсько, тим паче приховуючи щось від тата.

— Знову, — пробурмотіла вона.

— Я лиш прийшов дізнатися, чи все у тебе добре, — тато лагідно усміхнувся. — Я хвилювався за тебе.

— Чому? — здивувалася Дара, намагаючись приховати, як нервово стиснулося серце.

Він же не знає… він не міг нічого бачити. Він не міг знати. Чи міг щось помітити?

— Я бачив тих юнаків, з ким у вас була суперечка на початку, вже напідпитку. Тоді шукав тебе, але не знайшов.

— Ооо, — Дара знітилася, але водночас відчула сильне полегшення, що він всього лише про це, — мене тоді вже не було. Вибач, я не хотіла, щоб ти хвилювався.

— Пусте. То вони не знаходили тебе?

— Ні… ми після того не бачилися.

Хіба що вона їх чула, а ще щоб побачити їм варто було всього лиш спуститися сходами з ґанку… але це вже зовсім неважливі деталі.

— Добре. Впевнений, що ти змогла б за себе постояти, — тато знову усміхнувся, — та все ж я б не хотів, щоб тобі доводилося мати з таким справу. Хочеш, їх більше не пускатимуть?

Дара також усміхнулася, бо турбота була приємною. А тоді подумала і похитала головою:

— Ні, поки не варто. Можливо, вони зрозуміють… Дамо їм другий шанс.

— Милосердне рішення, — кивнув батько.

— Потрібно давати шанси, чи не так? — Дара повторила слова, які часто говорив їй батько.

— Все вірно, — він знову кивнув. — Даро… я знаю, що я вже говорив тобі це. Та я просто хочу, щоб ти памʼятала… є різні люди, з різними цілями. Я знаю, що тобі неприємні такі, як той хлопчина, і що може здаватися, що такі всюди… 

О так, від них Дару аж пересмикувало. Хто ходив довкола, дивився і ледь не облизувався, уявляючи, що може торкнутися її й ніби виграти в лотерею — опинитися парою доньки Альфи.

Дара завжди знала, що вона у фантазіях багатьох. Але, знову таки, це було зовсім не через те, ким вона є. Це було тому, що вона донька Альфи.

А ще вона ненавиділа думку, що хтось може отак просто її торкнутися і справді «виграти в лотерею» і з нікого перетворитися у важливу персону у зграї. Зайняти місце, яке йому не належить. Раптом отримати вагу і вплив, на який не заслуговує, яким може погано скористатися, через неї принесе проблеми батькові та зграї… 

Не могли такі важливі речі вирішуватися простим доторком! Нічого не зробив, а бах і ти тут важлива шишка! А все через неї… як можна покладати на неї величезну вагу відповідальності за зграю, але при цьому лишати можливості обрати людину, яка буде ділити цю відповідальність, Дара ну зовсім не розуміла. Це ж якась повна дурня! Коли оце придумувала, Луна там точно зʼїхала з глузду. Якщо у неї він взагалі колись був, само собою.

— Та повір, твоя пара буде зовсім інакшою, — продовжував тато.

— Я знаю, — пробурмотіла Дара, згадуючи Рана.

От його поведінка точно не була схожою на тих, хто викликав у неї огиду… Та тато, звісно, не зрозумів, що вона вже подумки може порівняти свою пару, його ставлення та поведінку із набридаками, а тому сприйняв це як чергове «та я знаю, ти вже казав» і все ж продовжив: 

— Твоя істинна пара — це душа, яку для тебе обрала сама Луна. Це частинка твоєї душі. І вона буде тебе гідною. Коли ти зустрінеш його, ти зрозумієш, наскільки це прекрасно. Коли спробуєш це… адже це як найсолодший наркотик, від якого ти більше не захочеш відмовитись.

Тато усміхався, певно згадуючи маму, як і щоразу при цих промовах. Його очі світилися коханням і Дара памʼятала, наскільки він дійсно обожнював маму. Та при цьому, відволікаючись на спогади, він ніколи не помічав, як Дара камʼяніла і який ефект на неї мали ці слова.

— Доню, ти ж знаєш, що я підтримую усі твої ідеї та бажання реалізуватись, — батько знову подивився на неї й Дара миттю зробила нейтральний вираз обличчя і навіть кивнула. — Просто хочу, щоб ти не забувала, що крім цього у житті тебе чекає ще дещо чудове. 

— Звісно, тату, — слухняно погодилась Дара і навіть вимучила усмішку. — Я знаю.

— Гаразд, — він встав з ліжка, підійшов і поцілував її у лоб, — І якщо тебе хтось буде діймати, ти завжди можеш сказати мені.