Розділ 67

— Господи, яка ж я дурепа... Він заручений.

Я зупинилася посеред стежки й шумно видихнула, намагаючись угамувати злість, що пекла десь під ребрами й дедалі сильніше стискала груди. Звісно, він заручений. А як могло бути інакше? Він лорд, спадкоємець багатої родини, в нього напевно все життя розписане на багато років уперед, включно з тим, з ким він має одружитися, скільки дітей народити й кому передати свій титул. А я що собі надумала? Що залишається поруч зі мною в лісі, бо хвилюється? Що дивиться на мене так, бо не може не дивитися? Я ж сама повірила в усе це, сама придумала бозна-що через кілька поглядів, усмішок і красивих слів.

 Від цієї думки стало так гидко, що я різко рушила вперед, майже побігла стежкою, стискаючи кулаки й намагаючись не думати про те, що сталося біля річки лише кілька хвилин тому. Та пам'ять, наче навмисне знущаючись, знову й знову повертала мене до того моменту: як Каспіан дивився мені в очі, як наблизився, як його погляд опустився на мої губи... Господи, я ж заплющила очі! Я справді стояла перед ним із заплющеними очима й чекала, коли він мене поцілує.

— Брехун... — прошипіла я, відчуваючи, як щоки починають горіти вже не від сорому, а від злості. — Сказав, що я йому подобаюся. Подобаюся! — Останнє слово вирвалося так голосно, що десь у кронах дерев злякано затріпотіли крила, але мені було байдуже. Хотілося повернутися, схопити його за ту бездоганно випрасувану сорочку й запитати, навіщо він це зробив. Навіщо приходив? Навіщо носив мій кошик? Навіщо поліз зі мною в болото, сміявся, дивився так, що в мене коліна слабшали, а сьогодні сказав, що я йому подобаюся? Для чого? 

Щоб потім повернутися до своєї нареченої й посміятися з дурної сільської травниці, яка повірила лордові? Я сердито заричала й прискорила крок, але раптом щось гаряче скотилося по щоці. Я поспіхом стерла сльозу долонею, потім ще одну, та за нею одразу покотилася наступна. Ні. Тільки не це. Я не збиралася через нього плакати. Він не вартий жодної моєї сльози. Я закусила губу, швидко закліпала, навіть задерла голову, намагаючись втримати їх, але від цього стало тільки гірше. Горло стиснуло так сильно, що стало боляче ковтати, а сльози вже без дозволу котилися по щоках одна за одною.

Найгірше було навіть не те, що він заручений. Найгірше — я хотіла йому повірити. Десь глибоко всередині вже повірила. Повірила в той момент, коли він залишив коня Томасові й пішов зі мною через ліс пішки. Коли ніс мій важкий кошик і робив вигляд, що це зовсім його не обтяжує. Коли впав зі мною в болото й замість того, щоб розсердитися, сміявся так щиро, що я сама не могла зупинитися. Навіть після тієї дурної сварки я чекала його. Переконувала себе, що мені байдуже, а сама прислухалася до кожного звуку біля будинку, сподіваючись почути його голос. А коли він сказав, що я йому подобаюся, щось усередині мене ніби розправило крила. Я навіть не встигла зрозуміти, наскільки сильно хотіла почути ці слова, поки він їх не вимовив. І саме тому зараз було так боляче. Не через нього. Через себе. Через те, що я дозволила собі повірити в казку, якої ніколи не могло бути.

Перед очима все розпливалося, і я вже майже не бачила стежки, лише вперто йшла вперед, витираючи мокрі щоки й сердячись на себе ще сильніше через кожну нову сльозу. Річка внизу шуміла дедалі голосніше, течія тут була значно сильнішою й давно підмила берег, перетворивши його на крутий обрив, але мені було байдуже, куди я йду. Хотілося тільки якнайдалі від Каспіана, від його матері, від того клятого берега, де ще кілька хвилин тому я була впевнена, що зараз мене вперше в житті поцілують. Я хотіла додому. Залізти під ковдру, сховатися від усього світу й більше ніколи не бачити його самовдоволеного обличчя. А ще хотіла, щоб він наздогнав мене. Від цієї думки я розлютилася на себе ще більше. Господи, яка ж я дурепа.

— Маргарет!

Я впізнала його голос одразу, і серце зрадницьки стиснулося так боляче, що довелося набрати повні груди повітря. Я не озирнулася, лише пришвидшила крок, майже переходячи на біг, хоча ноги вже плуталися у високій траві. Нехай іде до своєї нареченої. Нехай їй розповідає, як вона йому подобається. Нехай дивиться на її губи й носить її кошики. Мені він більше не потрібен.

— Маргарет, зачекай! Я все поясню!

Цього вже було занадто. Я різко зупинилася, витерла щоки долонею й обернулася, збираючись послати його так далеко, щоб навіть його дорогоцінна освіта не допомогла б знайти дорогу назад. Я хотіла крикнути, що мені не потрібні його пояснення, що я більше ніколи не хочу його бачити, що він брехун і самозакоханий покидьок, але не встигла вимовити жодного слова. П'ята зачепилася за товстий корінь, земля раптом зникла з-під ніг, і я лише встигла побачити, як обличчя Каспіана змінилося, а він кинувся до мене, простягаючи руку. Я спробувала вхопитися за неї, але між нашими пальцями залишилося якихось кілька сантиметрів. Наступної миті мене потягнуло назад, перед очима промайнуло небо, гілки дерев і його перелякане обличчя, а потім потилицю обпекло холодом і вода з гуркотом зімкнулася над моєю головою.