Розділ 65

— Нарешті я тебе знайшла!

Голос матері розітнув тишу так несподівано, що ми обоє здригнулися.

Маргарет різко розплющила очі й відсахнулася від мене. Я теж мимоволі зробив крок назад. Серце шалено калатало в грудях, а в голові стояв дивний гул. Ще мить... Лише одна мить  і все було б інакше.

Я повільно повернув голову.

На дорозі стояла карета. Мати сиділа всередині, тримаючи над собою мереживну парасольку, хоча сонце вже майже сховалося за верхівками дерев. На її обличчі застигла ввічлива усмішка, але я надто добре знав цей погляд. 

— Мамо... що ви тут робите?

Мій голос прозвучав хрипко.

Я швидко перевів погляд на Маргарет. Її щоки палали густим рум'янцем. Вона мовчки нахилилася, підняла із землі свої черевики й так міцно стиснула їх у руках, що аж побіліли пальці. Вона не дивилася на мене. І від цього всередині неприємно защеміло.

— Вирішила проїхатися й подивитися, що ж тебе тут так захопило, — спокійно відповіла мати, ковзаючи поглядом по Маргарет із голови до ніг. — Тепер бачу. Не дивно, що ти не поспішаєш повертатися до своєї нареченої.

Світ ніби завмер. Маргарет повільно підняла голову, наші погляди зустрілися лише на мить.

Ще кілька секунд тому в її очах було стільки розгубленості й тепла, що мені хотілося дивитися в них без кінця. Тепер усе змінилося. Я побачив біль. Побачив образу. Побачив розчарування... 

— Маргарет...

Я сам не впізнав власного голосу, але вона не дала мені договорити.

Повільно випросталася, гордо підняла підборіддя й подивилася на мене так холодно, ніби між нами щойно нічого не сталося.

— Лорде Каспіане, дякую вам за допомогу.

Її голос був рівний, спокійний і незвично офіційний.

— Думаю, відсьогодні вам більше не варто приходити.

— Але ж я винен Герді...

— Ваш борг виплачений.

Вона вимовила це тихо, але так твердо, що мені не знайшлося чим заперечити.

Маргарет розвернулася й швидко рушила стежкою до лісу.

Я дивився їй услід, сподіваючись, що ось зараз вона хоча б раз озирнеться. Хоч на мить зупиниться. Дасть мені шанс усе пояснити.

Але вона не озирнулася.

Її постать дедалі більше губилася між деревами, аж поки зовсім не зникла за густими кущами.

І лише тоді я зрозумів, що, здається, щойно власними руками втратив те, що знайшов лише кілька хвилин тому.