Розділ 62

Я йшла попереду, а Каспіан — за кілька метрів позаду. Він не намагався мене наздогнати, не засипав запитаннями й навіть не наближався. Від цього ставало ще дивніше. Мені раз у раз кортіло озирнутися й запитати, скільки ще триватиме ця безглузда мовчанка, але щось уперто не дозволяло цього зробити. Гордість, образа... чи, може, страх, що він відповість занадто холодно.

Господи... Та що зі мною таке?

Ми мовчки дісталися річки. Сонце вже схилялося до обрію, і його проміння золотило воду, що тихо перекочувалася між камінням. Я зупинилася біля самого берега й поставила кошик на траву. За спиною почувся легкий хрускіт гальки під чоботами. Каспіан теж спинився, але, як і всю дорогу, залишився за кілька метрів від мене.

Я крадькома поглянула в його бік.

Він дивився не на мене, а на воду. Стояв рівно, схрестивши руки за спиною, ніби спеціально уникав навіть випадково зустрітися зі мною поглядом. Від цього чомусь стало прикро.

— Думаю, тобі не варто лізти у воду, я сам полізу, — промовив він і, не чекаючи відповіді, почав скидати взуття.

Я одразу насупилася.

— Чому це?

Він випростався, тримаючи чоботи в руках, і лише тоді подивився на мене.

— Тому що вода холодна, і ти можеш захворіти.

У його голосі не було зверхності. Лише спокійна впертість, яка чомусь роздратувала мене ще сильніше.

Я теж нахилилася й почала розв'язувати свої черевики.

— Дякую за турботу, але обійдуся.

Я вже стягнула один черевик, коли почула швидкі кроки. За мить Каспіан опинився зовсім поруч.

— Якщо ти знову піднімеш спідницю вище дозволеного, богом клянуся...

Його голос урвався сам собою.

Я швидко випросталася й підняла голову.

— Що? Що ти зробиш?

Наші обличчя знову опинилися надто близько. Я бачила, як на його шиї здригнувся м'яз, як він важко вдихнув, ніби стримуючи слова, що так і просилися назовні. Його блакитні очі ковзнули моїм обличчям лише на мить, але цього вистачило, щоб серце знову закалатало десь у самому горлі.

Я не збиралася відступати.

Якщо зроблю хоча б крок назад, він подумає, що я його слухаюся.

Каспіан мовчав ще кілька секунд. Його щелепи помітно стиснулися, а пальці повільно згорнулися в кулаки. 

Потім різко видихнув.

— Гаразд, роби що хочеш, — промовив він, не відводячи від мене очей. Дихав він важко, ніби щойно пробіг кілька миль. — Господи, яка ж ти нестерпна.

Я відчула, як кутики губ самі сіпнулися.

— Яка вже є, — хмикнула я, так само не відводячи погляду.

Ще мить ми просто стояли один навпроти одного. Навколо шуміла річка, у високій траві дзижчали комахи, а між нами повисла така дивна тиша, що мені раптом захотілося або голосно засміятися, або... зробити ще один крок уперед.

На щастя, Каспіан зробив це за мене.

Тільки не вперед.

Він різко відвернувся, провів долонею по волоссю, ніби намагаючись прогнати якісь думки, і мовчки зайшов у річку.

Я ще кілька секунд дивилася йому вслід, усередині вже не було злості.

Лише дивне, тепле хвилювання, яке ставало дедалі важче пояснити навіть самій собі.