Розділ 58

— Юначе, думаю, ти зарано мене ховаєш, — прохрипіла Герда.

Почувши її голос, я так різко видихнула, ніби весь цей час узагалі не дихала. Напруга, що стиснула груди, потроху відпустила. Я одразу вислизнула від Сема й поспішила до старої, ставши поруч із нею так, ніби одного її погляду було достатньо, щоб захистити мене.

— Семе, думаю, тобі вже час.

Мій голос більше не тремтів. Сем невдоволено стиснув щелепи, повільно перевів погляд із мене на Герду, ніби ще хотів щось сказати, але зрештою лише мовчки кивнув. Розвернувшись, він пішов стежкою в бік села, навіть не озирнувшись. Я ще довго дивилася йому вслід, доки його постать не сховалася за деревами.

— Але в дечому він має рацію, дитино.

Я повільно повернула голову до Герди. Вона дивилася не на мене, а кудись удалечінь, ніби говорила не лише зі мною, а й сама із собою. Я чудово розуміла, про що вона зараз скаже, але визнавати це не хотілося. Герда була єдиною людиною, яку я могла назвати своєю родиною. Єдиною. І думка про те, що одного дня її не стане, завжди жила десь на самому дні душі. Я просто вперто вдавала, що її не існує.

— Маргарет... Думаю, нам давно пора поговорити про твоє майбутнє.

У горлі миттєво став важкий клубок. Я швидко кліпнула, але очі все одно неприємно защипало.

— Гердо...

Вона підійшла до мене, обережно поправила пасмо волосся, що вибилося мені на обличчя, й ледь усміхнулася.

— Коли мене не стане, поруч із тобою має бути людина, яка любитиме тебе, підтримуватиме й прийматиме такою, яка ти є. Не намагатиметься змінити тебе... а любитиме саме тебе.

Я міцно стиснула губи й глибоко вдихнула.

— Мені ніхто не потрібен. Я сама впораюся. Ти змогла... і я зможу.

Герда тихо хмикнула, ніби саме такої відповіді й чекала. Вона повільно підійшла до старої дерев'яної лави, важко сіла й потерла долонями коліна.

— Дитино... Невже ти думаєш, що я все життя була сама?

Я здивовано подивилася на неї.

— Коли я була такою, як ти, — вона уважно зміряла мене поглядом, а тоді додала з удаваною серйозністю: — тільки з більшими грудьми й значно кращим задом...

Я не втрималася й голосно розсміялася.

— Гердо!

— А що? Не дивись так. Красунею я була ще тією.

Вона гордовито підняла підборіддя, але вже за мить сама тихенько засміялася.

— Тоді за мною впадав один коваль. Високий... кремезний... із такими плечима, що в двері боком проходив. А руки... — вона задумливо подивилася на свої долоні, ніби й досі пам'ятала їхній дотик. — Куди більший за твого Сема.

Я усміхнулася.

— І що було далі?

Герда перевела погляд на хижину.

— Ми одружилися.

Її голос став теплішим.

— Він носив мене на руках. Власними руками збудував цей будинок. Ми тримали корову, коня, кілька кіз. Він працював у селі, але постійно казав, що хоче поставити кузню тут, біля дому, щоб частіше бачити мене. Щовечора приносив польові квіти, а я все бурчала, що квіти краще залишити в полі...

На її губах з'явилася сумна усмішка.

— А потім...

Я несміливо сіла поруч.

— Що сталося?

Герда довго мовчала. Потім повільно опустила очі. Я побачила, як по її зморшкуватій щоці тихо скотилася сльоза.

— Він захворів.

Лише два слова.

Але в них було стільки болю, що в мене защеміло серце.

— Я лікувала його всім, що знала. Молилася. Шукала трави, про які навіть старі знахарі не чули. Але... не змогла його врятувати.

Вона витерла сльозу тильною стороною долоні й сумно всміхнулася.

— Після нього я більше нікого не покохала. Не тому, що не було чоловіків... Просто жоден із них так і не зміг стати хоча б наполовину таким, як він. От тоді я й вирішила присвятити своє життя людям. Якщо вже не змогла врятувати найдорожчу людину... то хоча б рятуватиму інших.