Розділ 56

Спустившись до їдальні, я так і завмер на порозі. За довгим столом сиділа моя мати. Перед нею вже стояв чай, свіжий хліб, масло й фрукти, а навколо метушилася прислуга. Усі поводилися незвично тихо. Лакей, який саме наливав чай, так нервував, що ледь не розлив його на скатертину. Покоївка боялася зайвий раз підвести очі. Здавалося, у кімнаті стало важче дихати.

— Мамо... Що ви тут робите?

Вона повільно підняла на мене очі, відклала чашку на блюдце й так само повільно звела брову.

— Що я тут роблю? — перепитала вона спокійно, але від цього спокою в мене по спині пробіг холодок. — І це замість: «Добрий ранок, мамо. Як ваше здоров'я? Як ви дісталися?»

Вона зробила неквапливий ковток чаю.

— Пробачте... Добрий ранок. Але що ви тут робите?

Мати невдоволено підібгала губи. Було видно, що вибачення її зовсім не задовольнило.

— Каспіане, ми дали тобі час. Дозволили поїхати сюди, щоб ти заспокоївся й змирився з рішенням щодо заручин. Але, схоже, ти вирішив, що маєш необмежений час.

Вона демонстративно відламала шматочок хліба, намастила його маслом і лише тоді продовжила, не відводячи від мене погляду.

— А вчора я дізнаюся від Томаса, що мій син увесь день гуляє лісом із якоюсь селючкою, а повертається додому вже серед ночі.

Я відчув, як щелепи самі стиснулися.

— Мамо...

Вона навіть не дала мені договорити.

— Каспіане, якщо ця дівчина завагітніє, про заручини можеш забути.

Я навіть не намагався приховати усмішку.

— От і добре. Бо я й так не збираюся одружуватися з тією, кого ви для мене обрали.

У кімнаті запала, один із лакеїв завмер із тацею в руках, не наважуючись навіть поворухнутися.

Мати повільно підвелася з-за столу. Вона була нижчою за мене майже на голову, але зараз дивилася так, що будь-хто інший уже давно відвів би погляд.

— Каспіан Гордоне, — промовила вона холодно, — ти син свого батька. І якщо хочеш успадкувати все, що належить нашій родині, то зробиш саме те, що тобі скажуть.

Я мовчав. Відчував, як нігті впиваються в долоні, але не дозволив собі сказати жодного слова, про яке потім пошкодую.

— А ще він мій онук.

Голос дідуся пролунав так несподівано, що ми обоє обернулися.

Він стояв у дверях, спираючись на тростину, але цього разу в його поставі не було й тіні тієї втоми, яку я бачив останніми днями. Спина була рівною, погляд — твердим, а голос звучав так само владно, як у моєму дитинстві.

— І якщо він не хоче одружуватися з дівчиною, яку ви для нього обрали, то я його в цьому підтримаю.

Мати тихо всміхнулася.

— І чим же ти його підтримаєш? Своїм напіврозваленим маєтком?

Дідусь навіть не кліпнув.

Я перевів погляд із матері на нього й сам не впізнав власного голосу.

— Мене це влаштовує.

Мати повільно повернулася до мене. На її обличчі не здригнувся жоден м'яз, але я надто добре знав цей погляд.

Попереду нас чекала справжня війна.