Розділ 54

Я йшов попереду, міцно стискаючи ремінь кошика, й відчував її роздратування фізично. Воно тягнулося за мною, мов тінь, тиснуло між лопатками сильніше, ніж її погляд. Господи... як я тільки примудрився таке сказати? Чим я взагалі думав? Та й чи думав узагалі? Я важко видихнув через ніс і лише міцніше стиснув щелепи. Варто було заплющити очі хоча б на мить, як переді мною знову поставала картина: Маргарет лежить наді мною в болоті, сміється так щиро, що в мене перехоплює подих, а я, мов останній дурень, замість того щоб просто допомогти їй підвестися, зізнаюся в тому, про що й сам ще годину тому не здогадувався. І найгірше було навіть не це. Вона вирішила, що я насміхаюся з неї. Від самої цієї думки всередині все неприємно стискалося.

Ніч уже повністю огорнула ліс. Крізь густе гілля пробивалося холодне місячне світло, сріблячи стежку й верхівки папороті. Десь удалині озвався пугач, у траві без угаву сюрчали коники, а ми йшли мовчки. Я жодного разу не озирнувся. Боявся. Боявся зустрітися з Маргарет поглядом і побачити в її очах образу чи, ще гірше, розчарування. Ніколи не думав, що мені може бути настільки соромно перед кимось. Я провів долонею по волоссю, нервово скуйовдивши його. Невже я й справді закохався? Запитання здалося безглуздим. Я навіть гірко всміхнувся сам до себе. Звісно, закохався. Остаточно. Безнадійно. Тупий я ідіот...

Попереду між деревами нарешті замерехтіло тепле світло ліхтаря. За кілька хвилин ми вийшли до знайомої хижини. Я мовчки підійшов до ґанку, обережно зняв із плеча важкий кошик і поставив його біля дверей. Плече приємно занило від того, що вага зникла. Не наважуючись сказати бодай слово, я розвернувся й уже зробив крок у бік лісу, коли Маргарет несподівано стала в мене на дорозі.

— Уже пізно... Можеш залишитися переночувати.

Вона говорила тихо, дивлячись кудись убік. Не на мене. Чомусь саме це виявилося найболючішим. Я кілька секунд просто стояв, розглядаючи її профіль, освітлений тьмяним світлом ліхтаря. Так хотілося сказати хоч щось правильне. Пояснити, що я не жартував. Що ті слова вирвалися самі. Що вона весь цей час неправильно мене зрозуміла. Але слова так і застрягли десь у горлі.

— Я... краще піду.

Голос прозвучав тихіше, ніж я хотів. Обійшовши її, я повільно рушив стежкою до маєтку. За спиною було тихо. Маргарет не покликала мене, не спробувала зупинити. Лише за кілька секунд тихо рипнули двері, а потім так само тихо зачинилися. Я завмер посеред стежки, міцно стиснув кулаки й заплющив очі. Здавалося, хтось стиснув мені груди залізним обручем. Я зробив глибокий вдих, але повітря все одно не вистачало. Ніколи б не подумав, що мовчання однієї впертої травниці може боліти сильніше за будь-яку рану.