Розділ 52

Маргарет лежала підо мною, вся вимазана болотом. Я встиг виставити руки й спертися ними об якесь товсте коріння, приховане під багнюкою, тому не придавив її своєю вагою. Наші обличчя опинилися так близько, що я відчував її гаряче дихання на своїй шкірі. Кілька мокрих кучерів прилипли до її чола й щоки, на кінчику носа застигла кумедна крапля болота, а широко розплющені блакитні очі дивилися просто на мене. 

Всередині все похололо. Господи... що я наробив? Будь-яка шляхетна панянка вже здійняла б такий галас, що його було б чути на весь ліс. Вона мала повне право розлютитися, вдарити мене або хоча б назвати останнім бовдуром. Я вже навіть подумки приготувався вислуховувати все, що вона про мене думає, але Маргарет раптом тихо пирхнула. Її губи затремтіли, плечі здригнулися, і вже за мить галявиною покотився такий дзвінкий, щирий сміх, що я від несподіванки просто завмер. 

Вона сміялася так заразливо і витирала бруд зі щоки й лише сильніше його розмазувала, а я дивився на неї, не розуміючи, як після такого падіння можна не сердитися. Минуло кілька секунд, і я сам відчув, як кутики моїх губ піднялися в усмішці. Ще мить  і ми вже сміялися разом.

— Мілорде, — ледве вимовила вона крізь сміх, — у вас якась дивна тяга валятися в болоті.

Я не одразу відповів. Просто дивився на неї. На те, як від сміху сяяли її очі, як розтріпані кучері лежали навколо голови, змішавшись із травою та болотом, як її щоки порожевіли, а усмішка ставала дедалі ширшою. Здавалося, вона зовсім забула, що ми обоє брудні з голови до ніг. І цієї миті мене ніби щось ударило просто в груди. Настільки сильно й несподівано, що на якусь мить я навіть перестав чути навколишній світ.

 Я закохався. Остаточно й безнадійно. Ніякої симпатії, ніякої цікавості чи захоплення. Ні. Це було значно сильніше. Або... вона справді відьма й усе-таки мене приворожила. Я ледь усміхнувся цій безглуздій думці. Якщо це і є її чари... то я щиро сподіваюся, що вони ніколи не минуть.

— Схоже на те, — тихо відповів я, нарешті згадавши, що вона взагалі-то поставила мені запитання.

Маргарет примружилася, усе ще усміхаючись.

— То ти й далі збираєшся лежати наді мною чи все ж допоможеш підвестися?

Я ніби прокинувся. Швидко підвівся, простягнув їй руку й міцно стиснув її долоню. Хотів лише трохи допомогти, але смикнув надто різко. Маргарет буквально вискочила з багнюки й усім тілом врізалася просто в мене. Я зробив крок назад, намагаючись утримати рівновагу, та болото ковзнуло під ногами. Ми вдруге, ще голосніше, ніж уперше, плюхнулися в багнюку. Тільки тепер уже я лежав унизу, а вона опинилася зверху. На мить ми обоє завмерли, а тоді Маргарет знову не витримала й голосно розсміялася. Від її сміху затремтіли плечі, вона намагалася перевести подих, а я дивився на неї й розумів, що пропав у цьому сміхові.

— Я починаю підозрювати, — крізь сміх промовила вона, — що ти взагалі не плануєш звідси вибиратися.

Я дивився їй просто у вічі. Вона була так близько, що я міг розгледіти золотаві цяточки в її райдужках, краплинки води на віях і маленьку цятку болота біля підборіддя. Не думаючи, що роблю, я обережно поклав руки їй на талію. Вона була теплою, незважаючи на холодну багнюку, а від її волосся, як і раніше, пахло м'ятою. Я мимоволі притягнув її трохи ближче до себе, ніби боявся, що вона зараз підведеться й цей дивний момент закінчиться.

— Якщо з тобою... — слова самі зірвалися з моїх губ, хоча я навіть не встиг їх обдумати. — Я готовий залишитися тут назавжди.

Щойно я це сказав, усмішка повільно згасла на обличчі Маргарет. Її очі здивовано розширилися, вона завмерла, не зводячи з мене погляду, а я вперше пошкодував, що вмію говорити.