Розділ 51

День уже хилився до вечора, коли ми нарешті рушили додому. Кошик став значно важчим. Маргарет накопала стільки коріння дикої півонії, що я вже починав підозрювати: Герда навмисне відправила її так далеко, аби вона принесла із собою пів лісу. Та, схоже, саму Маргарет це зовсім не хвилювало. Вона легко йшла попереду вузькою стежкою, час від часу нахилялася, зривала жовті ягоди, що густо вкривали купини, і, ніби між іншим, закидала їх до рота.

Раптом вона різко присіла, швидко набрала повну жменю ягід і, дочекавшись, поки я підійду ближче, без жодного попередження висипала їх мені в долоню. Декілька ягід скотилися між пальцями й упали в траву.

— Скуштуй. Вони дуже смачні.

Не чекаючи відповіді, вона пішла далі, дорогою зриваючи ще кілька ягід. Я уважно роздивився маленькі золотаві плоди, обережно покрутив один між пальцями й підніс до носа.

— Що це?

Маргарет не озирнулася.

— Морошка. Вона росте тільки на болотах.

 Я поклав ягоду до рота й здивовано звів брови.

— Ммм... І справді смачна.

Вона лише коротко хмикнула. Було видно, що моя похвала її потішила, хоча виду вона й не подала. Ще кілька ягід одна за одною зникли в неї в роті, а тоді вона раптом зупинилася.

Попереду починалося болото.

Вузька стежка губилася серед купин, зарослих осокою, а між ними темніла стояча вода. Маргарет навіть не задумалася. Вона швидко підхопила руками край спідниці й почала підтягувати його трохи вище колін.

Я миттєво відвів погляд убік.

— Що ти робиш?

Вона здивовано підняла голову.

— Болото переходжу.

Сказала це таким тоном, ніби відповідь була очевидною.

— І часто ти так ходиш?

— Якщо треба — то часто.

Вона спокійно зав'язала край спідниці, перевірила, чи міцно тримається вузол.

Я кілька секунд мовчки дивився то на темну багнюку попереду. Сам не знаю чому, але думка, що вона зараз сама піде через цю трясовину, здалася мені абсолютно неправильною.

Не встиг я як слід обдумати власне рішення, як уже поставив кошик на землю, швидко скинув камзол і зробив кілька кроків до неї.

— Гей...

Маргарет лише встигла здивовано повернути голову.

Я легко підхопив її на руки. Вона завмерла.

Її очі стали такими великими, що я ледве стримав усмішку. Вона навіть перестала кліпати, дивлячись на мене так, ніби в мене раптом виросла друга голова.

— Що... ти робиш?

Її голос прозвучав тихо й розгублено.

— Перенесу тебе.

Я міцніше перехопив її під колінами й рушив уперед.

— Через болото.

Маргарет кілька секунд мовчала. Потім різко отямилася й уперлася долонею мені в груди.

— Постав мене!

Я ступив у багнюку. Земля одразу провалилася під ногами, холодна вода хлюпнула в чоботи, але я лише сильніше стиснув зуби й зробив ще один крок.

— Не хвилюйся...

Багнюка вже доходила майже до колін.

— Я донесу.

— Та я не хвилююся!

Вона почала вириватися, намагаючись зіскочити на землю.

— Каспіане, постав мене!

Я інстинктивно притиснув її ближче, щоб не впустити. Її волосся лоскотнуло мені шию, а запах м'яти знову запаморочив голову.

— Не крутися...

— Пусти!

Вона смикнулася ще раз.

В цю мить моя нога ковзнула по слизькому корінню. Я відчайдушно спробував утримати рівновагу, але було вже запізно.

— Ой...

Наступної миті ми обоє з гучним плюскотом полетіли просто в болото.

Дорогі читачі! ❤️

Якщо вам подобається історія Маргарет і Каспіана, буду дуже вдячна, якщо ви поставите ❤️, додасте книгу до бібліотеки та підпишетеся на мою сторінку. Звісно, лише за бажанням. 

А ще мені дуже хочеться почути ваші враження. Для автора немає нічого ціннішого, ніж знати, що його історія знайшла відгук у чиємусь серці. ❤️

Дякую, що читаєте! ❤️