Розділ 49

— То чому ти тут? Ти так і не відповіла.

Я швидко наздогнав Маргарет. Вона навіть не сповільнила кроку. Лише трохи поправила лямку кошика, що врізалася в плече, й переступила через повалене дерево.

— А сам як думаєш?

Вона кинула на мене короткий погляд, як на розумово відсталого.

— Напевно, прийшла по корінці.

Я не стримав усмішки. Останнім часом мені дедалі частіше подобалося її дражнити. Варто було побачити, як вона невдоволено морщить носа чи закочує очі, і настрій чомусь одразу ставав кращим.

— Який ти здогадливий, — награно посміхнулася вона, кілька разів театрально кивнувши головою.

Я тихо засміявся.

— Але чому так далеко від дому? І чому ти й далі йдеш у протилежний бік?

Маргарет різко зупинилася.

Я зробив ще кілька кроків і теж зупинився, майже впритул. Між нами залишилося всього кілька сантиметрів. Вона повільно повернулася до мене, стиснула губи й підняла голову. Її блакитні очі звузилися, а маленький носик кумедно задерся догори. Я знав, що вона зараз знову почне сперечатися, але чомусь зовсім не хотів, щоб вона мовчала.

— А мені все життя казали, що вельможі дуже розумні, бо навчаються в найкращих школах. Але, схоже, це правило працює не для всіх.

Я лише ширше всміхнувся.

Не відходячи ні на крок, нахилився трохи ближче. Тепер вона дивилася на мене знизу вгору, але навіть не думала відступати. Мене дивувало, що вона зовсім не боялася. Будь-яка інша дівчина вже давно зробила б крок назад або хоча б відвела погляд. Маргарет же вперто стояла на місці, ніби кидала мені виклик.

У грудях розливалося дивне, хвилююче тепло. Серце билося трохи швидше, але мені зовсім не хотілося збільшувати відстань між нами. Навпаки, я ловив себе на тому, що уважно розглядаю її обличчя: сонячні цяточки на носі, чорні кучері, тонкі губи, які вона зараз сердито стискала.

— У школі мені казали, що відьом не існує, — тихо промовив я. — То як тоді пояснити ту, що зараз стоїть переді мною?

Кутики її губ одразу сіпнулися.

— Мілорде... — вона ледь нахилила голову набік. — Невже ви справді почали вірити у відьом?

Я ще кілька секунд дивився їй у вічі. Усмішка сама не сходила з мого обличчя. Дивно... Ще кілька днів тому ця дівчина дратувала мене до нестями, а тепер мені подобалося дивитися, як вона злиться, сперечається і вперто намагається мене поставити на місце.

— Якщо чесно... — я ледь знизав плечима. — Я вже й сам не знаю, у що мені вірити.