Розділ 48

Я мовчки зіскочив із коня й простягнув поводи Томасові.

— Візьми мого жеребця й відведи до маєтку.

Томас здивовано звів брови й перевів погляд із мене на Маргарет, яка й далі поралась серед трав.

— А ви, мілорде?

Я ще раз подивився на кучеряву голову, що раз у раз зникала серед високої трави, й сам не помітив, як усміхнувся.

— Думаю, сьогодні він мені більше не знадобиться.

— Але ж до маєтку ще...

— Тобі пора, Томасе.

Він нерішуче кивнув, узяв поводи й повільно рушив стежкою. Жеребці ще кілька разів нервово фиркнули в бік Маргарет, але, віддаляючись від неї, швидко заспокоїлися.

Я ще кілька секунд дивився їм услід, а тоді важко видихнув. Навіть самому собі не зміг би пояснити, навіщо це роблю. До її хатини звідси була добра половина дня дороги. Вона сама, з величезним кошиком за плечима, посеред лісу... Думка просто розвернутися й поїхати додому чомусь здалася неправильною.

Маргарет стояла навколішки біля якихось широких листків і маленькою лопаткою обережно підкопувала коріння. Кілька кучерів увесь час падали їй на обличчя. Вона нетерпляче здувала їх, але вони знову вислизали на обличчя. Поруч уже лежала ціла купка землі, а сама вона так захопилася роботою, що помітила мене лише тоді, коли я підійшов впритул.

— І що ти робиш так далеко від дому?

Вона різко підняла голову. Спочатку подивилася на мене, потім перевела погляд мені за спину. Побачивши, як Томас від'їжджає разом із кіньми, насупилася ще більше й повільно звелася навколішки.

— А ти що тут робиш?

Я присів поруч, сперши лікті на коліна, й зазирнув у невелику яму, яку вона вже викопала.

— Вирішив, що не варто залишати тебе саму в глухому лісі.

Маргарет завмерла на мить із грудкою землі в руці, а тоді повільно підняла на мене очі.

— Це ще чому?

— Раптом тебе хтось вкраде.

Маргарет фиркнула й, похитавши головою, витрушуючи землю з кореня.

— Бідолаха. Тоді доведеться тому дурневі все життя мене терпіти.

Я тихо засміявся.

— Ось бачиш. Саме тому й вирішив перестрахуватися.

Вона закотила очі, кинула корінець до кошика й легко підвелася. Я теж піднявся.

Несподівано між нами майже не залишилося відстані.

Я відчув легкий аромат м'яти, нагрітого сонцем волосся й польових трав. Її великі блакитні очі на мить зустрілися з моїми, а тоді вона швидко відвела погляд убік, ніби раптом згадала, що саме хотіла сказати.

— Я тебе про це не просила.

Її голос прозвучав тихіше, ніж зазвичай. Подих ледь торкнувся моєї щоки, і я мимоволі затримав власне дихання. Сам не знаю чому, але мені зовсім не хотілося відходити.

Маргарет першою схаменулася. Вона легенько торкнулася плечем мого плеча, коли обходила мене, поправила лямку важкого кошика й рушила стежкою далі, старанно дивлячись собі під ноги.

Я ще кілька секунд стояв на місці, проводжаючи її поглядом. Усмішка сама з'явилася на обличчі.

— Будемо вважати, що мене зачарували твої відьомські чари.

Маргарет навіть не озирнулася.

Лише її плечі ледь помітно здригнулися, ніби вона стримувала усмішку, а за мить до мене долинуло тихе, майже не чутне зітхання.