Розділ 47

Дорога зайняла більше доби. Від безперервної їзди ноги давно затерпли, а спина й сідниці нили так, що я вже кілька разів ловив себе на думці, що краще пройти ще десяток миль пішки, ніж і далі трястися в сідлі. Мій жеребець теж помітно стомився. Він уже не крокував так пружно, як учора, а повільно переставляв копита лісовою стежкою, раз у раз ховаючись під густими кронами дерев від палючого сонця. Цьогорічне літо видалося дощовим, але варто було хмарам розійтися, як спека ставала такою, ніби сонце вирішило за один день надолужити всі тижні, коли його не було видно.

Томас їхав трохи позаду. Він давно перестав підтримувати розмову й лише мовчки погойдувався в сідлі. Час від часу його голова схилялася на груди, він різко здригався, кліпав очима й поспіхом випрямлявся, удаючи, що зовсім не дрімав. Його кінь, здавалося, знав дорогу не гірше за господаря і спокійно ступав уперед, навіть не звертаючи уваги на те, що вершник майже заснув. Я лише ледь усміхнувся. Якби не цей розумний жеребець, Томас, певно, давно вже лежав би десь у придорожніх кущах.

Раптом мій кінь насторожився. Його вуха різко повернулися вперед, ніздрі широко роздулися, а крок став коротшим і невпевненішим. Я машинально натягнув поводи, випрямившись у сідлі, й уже хотів було озирнутися, чи не причаївся десь у хащах вовк або олень, коли до мене долинув знайомий запах.

М'ята.

Я глибоко вдихнув ще раз.

Ні, не здалося.

Свіжа, терпка, змішана з ароматом польових трав і нагрітої сонцем хвої. Саме так пахли її руки, коли вона перев'язувала мені ногу, саме так пахло її волосся, коли вона нахилялася зовсім близько, змінюючи пов'язку. Я навіть не помітив, як почав швидко водити поглядом між деревами, зовсім забувши про втому.

І майже одразу побачив її.

Маргарет повільно пробиралася крізь ліс метрів за тридцять від дороги. За спиною в неї висів такий величезний плетений кошик, що я мимоволі здивувався, як вона взагалі тримається на ногах. Широкі лямки врізалися в плечі, змушуючи її трохи нахилятися вперед, але вона вперто крокувала далі. То відкидала з дороги гілку, то присідала біля чергового куща, швидко зрізала кілька рослин і недбало кидала їх до кошика. 

Я сам не помітив, як кутики моїх губ піднялися в усмішці.

Саме цієї миті жеребець підо мною різко сіпнув головою. Його м'язи напружилися так сильно, що я відчув це навіть крізь сідло. Він коротко, тривожно заіржав, нервово затупцював на місці, а тоді зробив крок назад. Я міцніше стиснув поводи, притиснув коліна до його боків, намагаючись заспокоїти.

— Тихо... Спокійно...

Та кінь ніби перестав мене чути. Він важко фиркав, косив великим темним оком у бік Маргарет і вперто задкував, раз у раз здригаючись усім тілом.

Позаду пролунав приглушений вигук.

— Мілорде!

Я озирнувся.

Кінь Томаса поводився не краще. Він гарячково переступав із ноги на ногу, мотав головою, притискав вуха й раз по раз намагався розвернутися назад. Томас уже не дрімав. Обличчя його зблідло, а руки  міцно вчепилися в поводи. Він щось заспокійливо шепотів жеребцеві, намагався погладити його по шиї, але той лише нервово фиркав і дедалі сильніше пручався.

— Що з ними таке? — розгублено пробурмотів Томас, переводячи погляд із свого коня на мого.

Я нічого не відповів.

Мій погляд знову повернувся до Маргарет.

Вона й далі спокійно зрізала трави, ніби нічого навколо не відбувалося. Вітер доніс до мене знайомий запах м'яти, і саме тієї миті обидва коні майже одночасно голосно заіржали, ще на кілька кроків відступаючи назад.

Я відчув, як по спині повільно пробіг холодок.

У пам'яті самі собою виринули слова Едварда. Він говорив про коней, які не терплять відьом. Я чудово знав, що відьом не існує. Принаймні мене саме так учили. Усі ці історії про прокляття, мітки й чаклунство були не більше ніж вигадками, якими селяни лякали одне одного довгими зимовими вечорами.

Та пояснити те, що відбувалося зараз, я теж не міг.

Два спокійні, навчені коні, які не боялися ні пострілів, ні грому, раптом поводилися так, ніби за кілька десятків кроків від них стояла сама смерть. А Маргарет тим часом навіть не підозрювала, який переполох здійняла. Вона просто збирала свої трави, сердито бурчала й час від часу поправляла величезний кошик на плечах.

Я мовчки дивився то на неї, то на коней.

Невже вона справді відьма?