Розділ 45

Герда вже вкотре визирнула у вікно, вдивляючись у лісову стежку. Каспіан не приходив уже другий день після того випадку в коморі.

 Кілька разів вона розпитувала мене, що між нами сталося, але моя відповідь її зовсім не задовольнила. Зрештою я вже не витримала.

— Та перестань ти його виглядати. Не прийде він більше. Набридло йому тут.

Стара невдоволено скривилася й похитала головою.

— Нутром чую, що це твоя вина.

Вона повільно попленталася до комори, а за хвилину повернулася, тягнучи за собою здоровенний плетений кошик. Глухо поставивши його на стіл, Герда навіть не подивилася в мій бік.

— Відлякала помічника, то тепер сама підеш у північну частину лісу по коріння дикої півонії.

Я так і витріщилася на неї.

— Гердо, ти жартуєш? Туди пів дня дороги! Поки знайду той півоній, поки викопаю, поки назад повернуся, вже ніч надворі буде.

Та вона ніби й не чула жодного мого слова. Спокійно нахилилася до полиці, дістала полотняний мішечок і поклала його до кошика.

— Якщо дорогою натрапиш на чистотіл, теж накопай. У нас його майже не залишилося. І перцевої м'яти прихопи. Її багато не буває. Якщо знайдеш звіробій — теж зріж трохи. Молодий зараз саме те, що треба.

Я відчула, як у грудях починає закипати обурення.

— Гердо!

Стара й далі складала до кошика все, що вважала за потрібне.

— Ти мене взагалі чуєш? Я нікуди не піду!

Я схрестила руки на грудях і вперто підняла підборіддя. Цього разу вона мене не змусить. Досить. Я й так останнім часом робила все, що вона просила.

Герда нарешті зупинилася. Повільно випросталася, уважно подивилася мені просто в очі й на диво спокійно промовила:

— Гаразд. Можеш не йти.

Я розгубилася.

Стара знову нахилилася до столу й почала неквапливо складати до кошика окраєць житнього хліба, велике червоне яблуко, шматок в'яленого м'яса, невеличкий глечик із водою та теплу вовняну хустку. 

— Я сама піду, — мовила вона. — Моїми старими ногами... гадаю, дня за три дійду до того місця. Потім ще назад. Ну, може, тиждень мене не буде. Старість уже не та, що колись. Коліна ниють, спина теж не дає про себе забути, але нічого... Головне, щоб люди ліки отримали. Якщо комусь стане гірше за цей час... що ж, видно, така вже доля.

Вона важко зітхнула й поправила хустку в кошику.

Я заплющила очі.

— Гаразд, — буркнула я, не давши їй продовжити. — Я піду.

Герда повільно підняла на мене погляд. У куточках її губ промайнула майже непомітна усмішка, яку вона відразу ж сховала.

— От і добре. Знала, що совість у тебе ще не перевелася.

Я лише закотила очі, сердито вихопила кошик зі столу й попрямувала до дверей.

— Не забудь сапу, — спокійно кинула вона мені вслід. — І рукавиці не забудь. Минулого разу всі руки обдерла, а потім три дні бурчала.

Я лише невдоволено пирхнула.

Ні, ця стара відьма колись таки зведе мене в могилу. І найгірше те, що я чудово розуміла: вона щойно вправно мною скористалася. Не накричала, не наказала, навіть не сперечалася. Просто так майстерно розіграла безпорадну стареньку, що мені не залишилося нічого іншого, як погодитися. І щоразу я клялася собі, що більше не поведуся на її хитрощі... а потім знову робила саме так, як вона хотіла.