Розділ 44

— Я ж просто запропонував їй скуштувати яблуко...

Я вилетів із будинку, мов ошпарений.

— Я не мав на увазі нічого такого.

У грудях так пекло, ніби мені бракувало повітря, а останній шматок яблука раптом став поперек горла. Я важко проковтнув, та відчуття нікуди не зникло.

— Вона...

Я глибоко вдихнув, стримуючи обурення, що хвилею здіймалося всередині. Ще мить — і я повернувся б до комори, щоб наговорити такого, про що потім неодмінно пошкодував би.

— Вона просто нестерпна.

Я заходився міряти подвір'я кроками, не знаходячи собі місця.

— Що б я не зробив — усе не так.

Зупинившись, я подивився на двері комори.

— Звісно... Я ж не Сем...

Слова самі рвалися з язика, але я лише міцно стиснув щелепи. Не варто було навіть згадувати його ім'я.

Я втомлено потер обличчя долонями.

— І що я взагалі тут роблю? Відпрацюю Герді борг — і поїду. Навіть не згадаю більше про цю нестерпну відьму...

Я раптом замовк. А якщо...

Я насупився.

— А може, вона й справді щось зі мною зробила?

Від цієї думки стало якось не по собі.

Останніми днями я тільки про неї й думаю. Прокидаюся — згадую її. Засинаю — знову бачу перед очима її обличчя. Вона злить мене, сперечається зі мною, дивиться так, ніби я найбільший дурень на світі... То чому, в біса, я постійно шукаю привід опинитися поруч?

Я тихо фиркнув.

— Та ні... Безглуздя.

Я сів на стару лаву біля будинку й уп'явся поглядом у вузьку лісову стежку, що вела в бік маєтку. Дерева ліниво гойдалися від теплого вітру, десь неподалік цвірінькали птахи, а в мене в голові вперто крутилися одні й ті самі слова.

«Я що, схожа на порося, щоб доїдати за тобою?»

Я тихо застогнав і сховав обличчя в долонях.

— Ну чому з нею все так складно?