Розділ 40

Я вже приготувався почути чергову дошкульну відповідь, але раптом помітив, як її роздратування кудись зникло. Натомість на губах Маргарет повільно з'явилася якась підозріла усмішка. Вона дивилася не на мене, а кудись мені за спину, й від цього мені стало трохи не по собі.

— Змія... — тихо промовила вона.

— Що? — перепитав я, не розуміючи, про що вона говорить.

— Позаду тебе змія.

Я повільно обернувся й одразу побачив її. На великому нагрітому сонцем камені лежала змія, десь із пів метра завдовжки. Вона майже не рухалася, лише ліниво грілася на сонці. Я завмер. У житті мені ще не доводилося бачити змій так близько. Лише малюнки в підручниках із природознавства та кілька засушених експонатів у шкільному кабінеті. Я машинально зробив крок назад і відчув, як спиною врізався в Маргарет. Позаду одразу почувся її тихий сміх.

— Невже лорд боїться такої маленької змійки?

Я різко повернувся до неї. Вона ледве стримувала регіт, а я, мабуть, мав такий переляканий вигляд, що це лише ще більше її веселило.

— Звісно! Це ж змія!

Я навіть не намагався здаватися хоробрим. Перед очима одразу постав однокласник, який колись розповідав, як його дядько помер після укусу гадюки. Від самої згадки по спині пробіг холодок.

— Я так і думала, — хмикнула Маргарет, зовсім не приховуючи задоволення.

— Хочеш сказати, ти не боїшся?

Вона лише багатозначно всміхнулася й, на мій жах, спокійно попрямувала просто до каменя. Я навіть не встиг нічого сказати, як вона швидким рухом схопила змію одразу за головою й підняла її в повітря. Змія сердито зашипіла й миттю обвилася навколо її руки.

— Маргарет, що ти робиш?! Вона ж може тебе вкусити!

Я відчув, як серце мало не вискочило з грудей. Хотілося кинутися до неї, але ноги ніби приросли до землі.

— Не може, — зовсім спокійно відповіла вона, навіть не дивлячись у мій бік.

— Як це?

Маргарет нарешті підвела на мене очі. У них стрибали веселі іскорки.

— Ти що, не чув? Змії відьом не кусають.

Я дивився на неї й ніяк не міг зрозуміти, жартує вона чи говорить серйозно. З її обличчям це було абсолютно неможливо зрозуміти. Вона тим часом легко розмотала змію зі своєї руки й жбурнула її подалі в траву. Та сердито зашурхотіла листям і миттю зникла між кущами.

— Не бійся, мілорде, — мовила Маргарет, підхоплюючи свій кошик. — Змія тебе не чіпатиме... якщо ти перестанеш мені набридати.

Кинувши на мене переможний погляд, вона спокійно рушила стежкою далі, а я ще кілька секунд стояв на місці, не зводячи очей із трави, де щойно зникла змія, і тільки після цього поспішив наздоганяти свою дивакувату супутницю, намагаючись триматися якомога далі від кожного каменя на нашому шляху.