Глава 49

Марія не спала всю ніч.

Лежала в ліжку, втупившись у стелю, прокручуючи в голові знову і знову їхню розмову. Його слова. Його обличчя. Те, як він просив. Майже благав.«Пообіцяй, що допоможеш мені».

Телефон вібрував усю ніч.

Ростислав телефонував кілька разів. Писав десятки повідомлень. Вона не читала їх. Не могла. Просто дивилася, як екран спалахує знову і знову, як його ім'я спливає на дисплеї.

До ранку телефон замовк.

Марія повернулася на бік, обхопивши подушку руками, і відчула, як по щоках течуть сльози.

Тихо, беззвучно вона розплакалася.
 
Нею опанував гнів. І образа. Така гостра, що перехоплювало подих.

Чому вона вирішила, що могла йому справді сподобатися? Чому взагалі повірила, що такі чоловіки існують - турботливі, уважні, закохані по-справжньому?

Адже вона спочатку знала, який він. Знала, що він небезпечний. Що він не з її світу. Що між ними не може бути нічого справжнього.

Але вона дозволила собі обманутися.

Дозволила повірити в цю казку. У квіти, у Париж, у машину з червоним бантом. У його дотики вранці, у його погляди, у його слова.

«Ти мені дорога».

Брехня. Усе було брехнею.

Він просто готував її. Готував до цього моменту. До того, щоб вона погодилася. Щоб не відмовила.
Для його дружини.

Марія сіла на ліжку, витираючи сльози тильним боком долоні. Прочистила горло, намагаючись угамувати тремтіння в руках.

Узяла телефон. Розблокувала.

Екран засвітився повідомленнями - пропущені дзвінки, непрочитані повідомлення. Усі від нього.

Вона змахнула їх, не дивлячись. Зайшла в галерею. Перегорнула альбоми. Знайшла приховані фото.
Там, серед кількох випадкових знімків, був збережений номер телефону слідчого. Або прокурора? Ким взагалі він був? Вона не спромоглася навіть запам'ятати. 

Марія довго дивилася на цифри.

Серце калатало, дихання збивалося.

Вона хотіла з ним зустрітися. Хотіла дізнатися все. Почути правду - якою б страшною вона не була. А потім ухвалити рішення, що робити далі.