Не стріляй, я закохався!

Розділ 1. 

Вода в гірському струмку була настільки холодною, що кістки нили вже за п’ятнадцять хвилин після початку роботи. Але Джек звик.

Йому було шістнадцять, коли помер дядько — єдина людина, яка зв’язувала його з минулим. Відтоді світ звузився до дерев’яного лотка, тьмяного блиску золотих піщинок та безкінечного гулу дикої річки. Батьків він не пам’ятав, казок не чув, а всі його знання про життя зводилися до простої науки: тримай спину рівно, не вір пройдисвітам і замикай тайник на два оберти ключа.

Природа обдарувала Джека рідкісною, мужньою красою, яку важко було сховати за дорожнім пилом чи простою полотняною сорочкою. Широкі плечі, міцна статура й сильні руки здобули загартування в щоденній праці. Його обличчя з чітко окресленою лінією підборіддя та високими вилицями здавалося висеченим із благородного темного граніту. Засмагла під спекотним сонцем шкіра контрастувала з проникливими, глибокими сірими очима кольору передштормового неба — поглядом, у якому читалися непохитна воля, розум і прихована ніжність.

У Джека була мрія. Вона зігрівала його краще за вечірнє багаття під каньйоном. Він мріяв про власний клапоть землі, про добротне ранчо з ганком, де вечорами пахнутиме свіжоспеченим хлібом, і про родину. Про ту саму тиху тишу, у якій немає самотності, а є лише затишок.

Цей ранок, однак, почався не з мрій, а з катастрофи. Нічний землетрус струснув гори так, ніби древні велетні вирішили перевернутися на інший бік. Величезний шматок гірської породи вивалився просто в річище, перекривши воду та перетворивши золотодобувний прииск на купальню для занепокоєних жаб.

Джек стояв над обвалом, стиснувши кулаки, і відчував, як у грудях закипає знайомий жах. Зміни. Він ненавидів зміни. Вони завжди приносили з собою лише втрати.

— Що ж, хлопче, — буркнув він сам собі, витираючи закривавлені об каміння долоні. — Час іти туди, де шумлять не дерева, а люди.

Ярмарок у містечку вирував, як казанок із перекипілим рагу. На честь свята вулиці були прикрашені барвистими стрічками, пахло смаженим м'ясом, солодом і сосновою тирсою. Навколо сміялися дівчата в яскравих сукнях, грали музиканти, а Джек почувався чужим серед цього свята життя. Всі ці розваги здавалися йому марнуванням часу, поки очі не зачепилися за дерев’яний загін у центрі площі.

Змагання на дикому быку. Головним призом був породистий кінь за перше й друге місце, а за третє — годоване рожеве порося.

Джек подивився на рожеву хрюшу, яка з олімпійським спокоєм жувала солому, потім перевів погляд на другого коня... і закляк. Це був не просто кінь. Гнідий жеребець із глибокими, майже людськими очима, міцною грудиною та темною, як вороняче крило, гривою. Він вигнув шию і подивився просто на Джека. У цьому погляді не було дикості — лише спокійна, виважена гідність.

Перше місце мені не потрібне — там дають гордовитого білого арабця, який розсиплеться від першого ж гірського перевалу. Мені потрібен ти. Друге місце. І я розіб’юся в корж, але заберу тебе звідси.

Наступні десять хвилин Джек пам’ятав смутно. Дикий бык мотав його, як суху гілку на штормовому вітрі. Пилюка забивала легені, глядачі ревли, а м’язи розривалися від напруги. Але всередині Джека прокинулася та сама розважлива впряженість, яка роками тримала його біля холодної води. Він не змагався з быком — він просто тримався за свою мрію.

Коли пил улігся, а суддя оголосив результати, Джек сидів на землі, важко дихаючи й витираючи юшку з носа. Друге місце. Гнідий жеребець підійшов до нього сам, ткнувся вологим теплим носом у плече й тихо заіржав. Уперше за багато років Джек щиро, на повні груди посміхнувся. У нього з’явився той, ради кого варто рухатися далі.

Розділ 2. 

Вони блукали дорогами кілька тижнів. Джек назвав коня Буревієм, хоча той поводився швидше як мудрий старий наставник: сам обирав стежки, двічі попереджав про засідки розбійників і навіть контролював, скільки Джек витрачає срібняків на харчі. Придбаний у найближчому містечку револьвер додавав спокою, але справжню впевненість давало відчуття свободи. Вони йшли туди, куди кликав вітер.

Того ранку повітря пахло особливим чином — гостро, полиново і чебрецевими квітами. Прерією линуло передчуття грандіозних змін. Коли попереду лунали поодинокі постріли, нормальна людина розвернула б коня й пустилася б галопом у протилежний бік. Але Буревій лише навострив вуха, а Джек відчув, як серце стиснулося від дивного передчуття.

Він під’їхав ближче, заліг у густих кущах дикої шипшини й розсунув гілки.

Перед ним відкрилася панорама, від якої перехопило подих. На пагорбі, оточене високими соснами та золотистими полями, стояло ранчо. Дерев'яний будинок із просторою верандою був саме таким, яким Джек малював його у своїх найпотаємніших мріях. Але зараз навколо будинку витанцьовували на конях індейці, викурюючи господарів і обстрілюючи вікна.

А з дому відбивалися. Влучно, відчайдушно і з такою люттю, що нападники не наважувалися підійти ближче.

Джек придивився. У вікні мигнув силует. Двоє. Лише двоє людей тримали оборону! Дівчинка років дванадцяти, яка спритно подавала набої, і молода дівчина років двадцяти.

Коли вона визирнула з вікна, щоб зробити черговий постріл, сонце освітило її обличчя, і Джек забув, як дихати. Ебігейл була неймовірно, дико гарна. Її густі, темно-каштанові локони хвилями спадали на плечі, підкреслюючи тонке обличчя з ніжними рисами. Шкіра кольору свіжого вершкового молока розпашілася від спеки та напруги, а на щоці темніла смужка пороху. Та найбільше вражали її очі — великі, мигдалеподібні, насиченого смарагдового кольору. У них палало стільки непокірності, пристрасті й чистої волі, що світ навколо просто зблід. Її тонка, але гнучка й витончена постать випромінювала привабливість і дику грацію.

Поруч із нею трималася її молодша сестра Мейсі. Вона теж була винятково вродливою дівчинкою: із сонячно-золотистими кучерями, фарфоровою шкірою та великими, допитливими волошковими очима. Навіть у найнебезпечніший момент Мейсі вражала своєю витонченістю й дивовижним спокоєм.