розділ 34

Виживали ми в ті часи, як і всі люди, бо всі люди виживали, як могли: хтось їздив у багатші краї на заробітки, хтось крав і продавав ліс, хтось розбудовував власну комерцію, курсуючи до Польщі з «кравчучкою» — невеличким двоколісним візочком для ручного багажу. Я також пробував прилаштуватися до всіх цих ділків, але всі спроби були марними, бо ніхто не хотів, перебуваючи в статусі ділового лісокрада чи комерсанта з «кравчучкою», розчинитися в сірій масі бідноти й втратити цей статус.

Тягар безвиході дуже часто пропонував випити й забити на все. Випивка, як справжня леді, підтримувала мене в усьому і погоджувалася з усім, що я, п'яний, варнякав, плануючи вихід із такого сірого становища. Тож, коли мені набридало слухати свою характеристику з вуст зеленоокої красуні, я йшов до цієї «справжньої леді» і там почувався, як три в одному: майбутній бізнесмен, джентльмен і мачо в одній упаковці.

Таким упакованим був не тільки я один, а й переважна більшість чоловіків. Встав ото зранку, поголився, помився, причепурився і вже в прочинених дверях до своєї:

— Ну, все, бувай здорова, люба, я пішов.

— Куди пішов?

— Як куди?! У запій. Через дні три-чотири повернуся.

У дев'яності, я вам скажу, більше нікуди було ходити. Тільки два напрямки: на роботу, де не платили, і в запій, де можна було пити в борг. А що вона могла зробити? Мусила чекати, бо нехай хоч через три дні, але буде на кого лаятися в хаті, а так і оніміти можна.

А зараз що за чоловіки пішли? Воно і готує, і посуд миє, і пере, і прибирає в хаті, і постійно лайку терпить. А як вип'є чарку, то вже зранку його речі зібрані, й немає різниці, чия хата — його чи її. Подивишся на таких чоловіків і задумаєшся: «А що саме їм на день народження дарують — хустинку чи помаду?» Навряд чи їм подарують гарного ножа і пляшку горілки, бо ще нап'ється та й заріжеться з горя.

Дивлячись на те кіно, в якому драма ось-ось могла перейти в трагедію, моя люба плюнула і подалася на плодовиті землі сапати бурячки в колгоспах, які, хитаючись, ще стояли в очікуванні свого падіння. Мене, звісно, з дітьми і нехитрим господарством, без будь-яких коштів, залишила вдома. Вказавши на дві чотиривідрові каструлі браги, мовила:

— Ну ти ж мрієш стати бізнесменом, так ось і вчися.

— То вельми тяжке завдання. Я стільки не вип'ю, — злякався я такого об'єму.

— Тьху ти! Кому що, а курці просо, — розсердилася вона. — Я тобі не кажу пити. Переженеш, а горілку продаси й матимеш гроші.

Розпорядилася вона, бо в ті часи горілку продавали майже в кожній хаті, шукаючи не тільки спосіб виживання, а й відповідь на абсурдне питання: «Як воно так виходило, що грошей майже ні в кого не було, а горілкою торгували всі?»

— А-а, зрозумів, — зробив я розумну морду, а сам думаю: «Тут якась заковика. Навіщо продавати горілку, щоб за ті гроші, які виручиш, знову її купувати?»

І то, як у воду дивився, бо відразу після того, як продав горілку, завітав до мене «закадичний» друг, товариш і брат в одній персоні. І не сам, а разом зі святом. Думаю, що всі чоловіки добре знають: коли дружина з хати, то свято в хату. І то свято дуже велике й феєричне, бо хтось на бурячках, а ти на волі.

— Привіт, дружбане, — ще з порога вітається він. — Чув, що в тебе велике свято — жінки вдома немає.

— Привіт, — вітаюся також, — але не знаю, чи вдасться свято, бо не тільки жінки вдома немає, а й горілки також.

— Це кепсько, — сповзла усмішка з його лиця, як холодець із гарячої ложки, залишивши тільки вираз глибокого здивування. — Дуже кепсько... А як то сталося, що горілки не стало?

— Та продав усю. Он акурат перед тобою останню пляшку Микола купив. Може, догнати та викупити назад?

— То виходить, у тебе є гроші. А якщо є гроші, то горілку можна будь у кого купити, то не проблема.

І що ви думаєте? Купили. І не раз, і не два, а рівно на стільки, на скільки продав перед цим. Ось така вийшла загадкова циклічність буття.

Не знаю, чим би це все закінчилося, якби не пішли дощі, через які моя дружина тимчасово повернулася додому і перемкнула святкову програму на звичайні сірі будні.

Шановне панство, звісно, могло подумати, що діти, полишені на такого батька, страждали, але можу вас запевнити, що ні. Вони були завжди вчасно нагодовані, вимиті, одяг на них був чистий і попрасований, а школу вони не пропускали.

Навіть скажу вам, що в ті години вони раділи життю, бо батя «під мухою» не скупився на солодощі та розваги. Так що, коли моя зеленоока кидала перед ними в мій бік таку фразу: «Знову каліка почала пити», то з дитячих вуст випурхувало радісне:

— Ура!

Після закінчення дощів моя краща половина попросила наглядати за дітьми свою сестру, а мене прихопила із собою сапати бурячки.

Мовляв:

— Однаково байдики б'єш та пиячиш, а так хоч допоможеш мені гектари швидше пробігти.

Ну, будучи в становищі «винуватий і вельми», я не опирався. Буряки так буряки. Чим вони гірші за корів, яких пас до них?

Я не цурався роботи, бо чітко розумів, що будь-яка робота все ж таки набагато краща, ніж ніякої. Тому слухняно зайняв три рядки відразу і пішов від зіроньки до зіроньки. Справа в тому, що поле, на якому ми сапали буряки, було недалеко від гуртожитку, в якому ми ночували, тож ми не чекали транспорту, який відвозив і привозив інших людей на поля.

Пригадую, одного разу ми з коханою затрималися, як завжди, бо решта вже поїхала відпочивати, а ми сапаємо собі. Вона в хустинці і я в хустинці, бо ж сонце смалить, аж раптом чуємо: хтось свистить біля якоїсь халупки, що стояла серед поля.

— Ой, — сполошилася моя жіночка, — там, кажуть, якийсь зек поселився.

— То й нехай собі свистить. Може, він вороняччя шугає. Сапай давай, не відволікайся, — промовив я, не відриваючись від роботи.

— Сапай йому... А раптом він сюди прийде?

— Із якого дідька? — дивуюся я.

— А з такого: я в хустинці і ти в хустинці. Може, він добре нас не бачить і думає, що тут дві жінки.