розділ 33

У ті роки, коли починалося моє сімейне життя, майже всім було скрутно, бо, як я згадував раніше, зупинилося все: підприємства, заводи, фабрики, колгоспи і, здається, й час. Так, час насправді не йшов, а плентався поміж безлічі людських проблем, і, думаю, що не тільки мені, а й усім хотілося дати йому добрячого пенделя, щоб він швидше рухався. Це ще добре, що горілка не щезла, бо депресняк точно на всіх напав би. Не скажу, що геть усім, хто мав роботу, не платили, бо декому платили, і непогано. Таких людей можна було легко розпізнати у кафе чи барах. Вони на закуску замовляли запечені «ніжки Буша» (гуманітарну допомогу курятиною від США, яка, не знаючи мапи України, приходила не за адресою, потрапляючи в руки комерсантів, та продавалася втричі дорожче по рестораціях. Недаремно в Євангелії від Фоми сказано: «...купець і торговець царства Божого не побачить...»), пожираючи їх на заздрість тим, що занюхували рукавом випиту чарку горілки.

З самим собою я ще якось справлявся, а ось із дітьми проблема була складна. Дітки хотіли кеку, а в батька у чекушці була кака. Пошуки роботи, а я не цурався будь-якої, привели мене на посаду начальства. Під моїм управлінням було аж 140 голів. Правда, рогатих і хвостатих, але все ж таки під моїм керівництвом, бо я вирішував, де їм пастися щодня. Ось так я став пастухом Масевицького колгоспу і разом зі своїм тестем пас худобу біля озера Тухово цілий літній сезон.

Робота, чесно кажучи, була найкращою в моєму житті. Природа, свіже повітря, ходьба, біг, а інколи й марафон, коли корови збуджено понесуться галопом десь аж за обрій, насичували життя енергією та радістю в ту мить, коли ти, відхекуючись, усе ж таки їх наздогнав. Платили, як і належало в колгоспі, зерном і сіном, але я знайшов у цій роботі жирний плюс. Корови були, звісно, не рекордсменками з надоїв молока, але вим’я мали також, з якого можна було вичавити 2-3 літри молока. Роздоївши дев’ять корівок, я знайшов альтернативу, щоб компенсувати зарплату. Так що з вахти (пасли по три дні підряд) я їхав, як із ринку, везучи на своєму білому «конику-горбоконику» молоко, сир, масло, сметану і карасів з озера, а інколи й м’ясо, списуючи зарізану телицю на вовків-розбійників.

З їдлом у хаті, вроді, й налагодилося, бо, окрім молочної продукції, ми ще тримали кабанчика, курей та кроликів. А ось із матеріальним становищем було трохи кепсько, і я ще влаштувався за сумісництвом до Томашгородської школи викладати малювання. Інколи графік робіт вилазив одне одному на плечі, і, щоб вийти з такої ситуації, тестю доводилося пасти стадо самому. Відпрацювавши свої години в школі, я відразу спішив йому на допомогу. В черговий раз, коли я приїхав після того, як відпрацював свої години в школі, я не застав свого напарника на місці. Худоба була заперта у кошарі, а з сусідньої (там ще випасали корів із Федорівського колгоспу) долітали матюки з чоловічого «весілля».

Робити було нічого, бо вже була вечірня пора, тож я пішов на звуки подивитися, хто ж так майстерно запускає матюки у відкритий простір.

За столом сиділа компанія з пастухів та тих, хто завітав на «матючок», серед яких вмостився на лаві й мій тесть. На столі парувало у відрі свіжозварене м’ясо, а чуть далі від нього стояла, вилискуючи боками, трохи неповна трилітрова банка чистої, як сльоза, горілки.

«Мабуть, знову вовки теличку роздерли», — подумав я, дивлячись на шматки м’яса у відрі.

— О, вчитель хрінів, приїхав, — констатував мій приїзд тесть. — Сідай, пригощайся, не соромся, — посадив він мене біля себе.

— Дякую, — подякував я, як культурна людина, бо ще не зовсім вийшов з образу вчителя, і налив собі склянку горілки.

У цій компанії панував такий закон: кожен наливає собі сам стільки, скільки хоче. Тож, випивши, я ще раз подякував.

— Дурню, своє п’єш, — шепнув мені на вухо вже добре випивший тесть.

— Як «своє»? — здивувався я, добре знаючи, що  на цей стіл поки що нічого не ставив.

Але той, не пояснивши нічого, потягнувся до трилітрової банки, яка стала стрімко міліти на очах. Після того, як у банці запанувала «засуха», я вийшов з-за столу, красно дякуючи хлопцям і обіцяючи в черговий раз, як приїду, виставити могорич на знак подяки.

— Дурню, я ж сказав: своє п’єш... — пробелькотів уже п’яний тесть і затягнув свою улюблену пісню: — Несе Галя во-о-ду, коромисло гне-е-ться...

Не став я вже вияснювати, що саме він хотів мені сказати, бо глибока ніч і випитий алкоголь уже також наспівували: «Баю, баючки, баю... Іди спатки в будочку свою...»

Ще довго, аж до світанку, в сусідній кошарі «носила Галя воду», а вже вранці я нарешті взнав, чому саме пив «своє».

А справа була ось у чому: поки я навчав дітей, як правильно малювати глечики, мій тесть обміняв файну дійну корівку на стару доходягу із села. Господар дав за цей обмін могорич і трохи грошенят, щоб тесть передав їх мені, бо мене не було на місці. Але коли випитої горілки стало замало, то тесть згадав про мою грошову пайку і віддав її на горілку. Ось так і вийшло, що я сам себе пригощав та ще й дякував за це.

Я спочатку трохи розсердився, бо хоч якась копійка була потрібна в сім’ї, де є малі діти, але потім пом’якшав, добре знаючи щедрість чоловічої душі напідпитку. Воно, знаєте, коли мужик п’яний, то йому не те що своїх, а навіть і чужих грошей не шкода.