розділ 32

Гарно випили, смачно закусили й вирішили доньці ім’я дати. Тут, знаєте, без імені ніяк не можна. Он кабана в хліві навіть Васею назвали, а це ж, як не крути, а з руками й ногами людина. І як тільки цим ділом зайнялися, то мало до бійки не дійшло, бо кожне розкривало свого писка й проголошувало щось своє.

— А давайте назвемо Півонією, як її бабусю? — запропонувала сестра дружини.

— Та яка там Півонія, це вже старомодно, — заперечили всі гуртом.

— Хай буде Віолета, — долинуло до мого вуха.

— Що? Яка ще Віолета? — насторожилася моя кохана. — Звучить як музичний інструмент. Знаєте що? У мене вже є кому на нервах грати. Ні й ще раз ні.

— О, а давайте назвемо її на честь батька — Валерією, — озвалася кума Оля й підморгнула мені.

— Ні-ні, — знову зайняла свою позицію моя, — мені вистачає й однієї каліки в хаті.

От тут я толком і не зрозумів — чи то я «каліка», чи то всі Валери, — і кинувся до дзеркала. Перевірив: руки, ноги, голову, перерахував усі пальці на руках і ногах, помацав вуха і про всяк випадок зачинився у ванній, зняв штани, помуляв… хух, наче все на місці. А чому «каліка» і в чому прикол, так і не зрозумів. Це вже потім протягом життя збагнув, що у сехівців це слово має більш нейтральне значення і зовсім не означає те, про що говорить. Його зазвичай використовують у лексиконі для скорочення тексту. Навіть траплялися випадки, коли моя кохана, вихваляючись перед подругами моїм хистом, лагідно й ніжно промовляла: «Глянь, як мій каліка гарно малює».

Повернувся я до гурту в той момент, коли всі зголосилися на імені Марія для моєї Наталочки.

— Наташа! — вигукнув я, щоб перекричати їхнє ґелґотіння.

— Шо хочеш? — відгукнулася моя кохана.

— Її будуть звати Наташа, і крапка! — видав я усний наказ і завірив кулаком по столу так, що аж миски попідскакували.

Кухня наповнилася тишею, яку порушила кума:

— Ти бач, як він свою жінку кохає! Що на її честь доньку хоче назвати, — промовила вона, і знову всі заґелґотіли.

Нехай собі як хочуть думають, а вам, шановне панство, я описав трішки вище, чому я так назвав свою доньку. Не знаю, чому так до мого серця припало це ім’я, пояснити не можу. Просто любе воно мені у вимові так само, як і прізвисько «Шмеринка» моєї дружини.

Мене ще трохи переконували, підливаючи мені в чарку, щоб я змінив своє рішення на користь Марії, мовляв: «Так звуть Божу Матір, і вона буде надійним захистом для твоєї доньки». Але не переконали. У цьому рішенні я був непохитним, як Еверест. Отож я зі своїми двома Наталочками та Андрійком (вибачаюся, шановне панство, забув вказати, що я брав свою зеленооку красуню не одну, а з маленьким причепчиком) ступили на непередбачуваний шлях дев’яностих років.

На мою думку, ті пари, що побралися на початку дев’яностих, — це загартовані на будь-які випадки життя люди. Уявіть теперішнє життя без грошей, роботи й тепла взимку.

Пам’ятаю, як у 1993 році саме в люті морози напередодні Різдва зупинили опалення будинків Ярівського гранкар’єру. Бо ті морози прийшли неочікувано — на початку січня, а до зими ще не встигли підготуватися. Тут немає чому дивуватися, так завжди було, є і, мабуть, буде в нашій країні.

У квартирі моментально запанував страшний холод. Електрика відразу впала в напрузі, бо всі в одну мить увімкнули електрообігрівачі. Так що лампочка в люстрі не світила, а жевріла, мов жаринка в цигарці. Усі відразу згадали про родичів у селі, де є печі та грубки, й кинулися за порятунком. Але родичі в ту пору, дотримуючись всеукраїнського ритуалу, акурат порізали кабанчиків, як і належить перед Різдвом. Тож, мабуть, з «великим нетерпінням» чекали на тих, хто ото завітає до них у хату й допоможе з’їсти їхнього кабанчика ще до свята.

Ми також хотіли погрітися в родичів, але добре, що нас попередила одна молодичка й побігла перша, прихопивши з собою двох маленьких діточок. Побігла вона до своєї сестрички та й проситься до хати:

— Сестричко люба, пусти до хати переночувати, бо надворі «зюзя», мої дітки замерзають.

— Заходь, сестричко, — зраділа вона рідній душі й прочинила двері, за якими панувало тепло.

Пораділи сестри, повечеряли та й спати полягали. Сестри спали, дітки спали, а чоловік сестри не спав — думав. І думав він думу тяжкую, бо хто знає, на який термін ті морози кляті завітали і як надовго залишаться непрохані гості. Тож уранці, збираючись на роботу, він глянув на ті три роти, що ще солодко спали в теплі, потім зайшов до комори, глянув на свого кабанчика, що вже лежав розділений по полицях, і стиснулося в нього серце аж до болю. Шкода йому стало, так шкода, що він підійшов до своєї дружини й наказово промовив:

— Оце, кохана, коли прийду з роботи, щоб їх тут не було! — кивнув він на кімнату, у якій тулилася сестра з дітьми, і гримнув за собою дверима так, що аж глина зі шпарин посипалася.

Почула сестра його накази, а як тут не почути. Хіба ж мати з маленькими дітьми спить? Подякувала сестрі за тепло та бульбу, що з’їли, вхопила діточок і до братика побігла. Брат саме в цю хвилину баняка до печі з їдлом ставив, тож не став лицемірити, згадав українське прислів’я: «Брат то мій, а хліб їж свій» — і рубанув з плеча:

— Вали звідси, бо перекладу цим баняком! — і зачинив за ними двері на клямку.

Вона, сердешна, бігом до другого брата, а він якраз надворі на морозі витанцьовує.

— Братику мій рідний, пусти до хати діточок погріти, — благає вона.

— Та я не проти, сестричко, але мене самого не пускають, — відповідає він.

— Та чому ж не пускають, братику?

— Впізнавати перестали. Кажуть, що не знають такого. А ти постукай, тебе, може, впізнають.

— Можна зайти? — попросилася вона до хати.

— А ви хто й до кого? — запитали племінниці, узявшись у боки.

— Як хто? — отетеріла молодиця. — Я ж тітонька ваша, сестра вашого батька.

— А наш батько тут ніхто, тож і тобі нічого сюди пхатися. Так що йди туди, звідки прийшла!