розділ 31

Хочу сказати, що «пов’язали» мене у церкві рушниками в листопаді 1990 року, а про дев’яності роки не мені вам розповідати, бо й самі добре знаєте. Радянський Союз розсипався по мапі, як миші по норах. Заводи, фабрики, підприємства, колгоспи з ляку позавмирали і чекали, поки їх спритні партійці-директора «прихватизують» та поріжуть на металобрухт. Мов гриби після дощу повискакували приватні фірми, цехи, майстерні, в яких людям давали роботу, а замість зарплати — дулю. Ті «дулі» накопичувалися на рахунках виплати, де їх жерла інфляція. Так що навіть тоді, коли ці обгризені «дулі» і виплачували, то за них уже можна було купити хіба що таку саму дулю.

Щоб хоч щось заробити і встигнути за ті гроші щось купити, мені прийшлося працювати аж на декількох організаціях за різними спеціальностями. Я водночас працював: начальником караулу у воєнізованій охороні, вчителем малювання у школі, кочегаром взимку і пастухом влітку. Враховуючи те, що всі ці професії потребували своїх метаморфоз, мені потрібно було ще й бути актором, бо, відпрацювавши зміну у кочегарці, на уроці малювання потрібно було вже грати доброго, чемного інтелігента і контролювати ті матюки, котрі тільки-но мимоволі випурхували в кочегарці при здачі зміни напарнику, що трохи запізнився на роботу.

За зарплатою в ті часи приходили з торбою або з мішком — це залежало від розряду, фаху чи посади. Правда, в ті часи і грошей справжніх не було, бо грошовий папір був дорожчим за ті гроші, які на ньому можна було надрукувати. Тому друкували якісь купони на звичайному папері, і не доведи боже вам з тим зарплатним мішком попасти під дощ. Купони перетворювалися на розмиті акварелі модерністів, а продавці в магазинах — то вам не мистецтвознавці, вони у цих «картинах» нічогісінько не петрали. Тож можна було в такі моменти чітко усвідомити, що ви відпрацювали цілий місяць, а то й більше на когось, але точно не на себе.

Деякі оптимісти у тих «мегазарплатах» відшукували і плюси, мовляв: «Нарешті дочекалися часів, коли ми всі стали мультимільйонерами. Тепер у кожного в хаті є цілий мішок грошей». Правдою було й те, що з тим мішком потрібно було й до магазину ходити, бо якось воно було так, що через стрімкий ріст інфляції тих грошей завжди не хватало. У тих людей, що контролювали свої розтрати і до магазину навмисно брали певну суму, щоб не потратити зайвого, завжди боліли ноги.

Припустимо, вчора хлібина коштувала десять тисяч карбованців, і ця людина вранці прийшла з цією сумою… а дузьки тобі, а не хліба, бо ця хлібина вже зранку коштує дванадцять тисяч. Вона бігом до хати по ще дві тисячі, прибігла, а хліб уже тринадцять. Вона знову до хати… і так цілий день… і заснула голодна.

Але ж наш народ мудрий, подумав і сказав:

— На холері нам бігати по магазинах з мішками грошей, а додому нести те, що придбав, у кишенях? Давайте відразу зарплату отримувати продуктами чи товарами.

Але і цей варіант також виявився з ускладненнями, бо на підприємствах почали платити тим, що виготовляли, і людям прийшлося придумати бартер. Цей бартер підхопили господарі підприємств і вже заздалегідь обмінювали свою продукцію на товари, котрі потім замість грошової платні видавали своїм робітникам.

Моєму кумові одного разу (він працював лісорубом у лісництві) повезло з такою зарплатою — їм виплатили спиртом. Аж шість трилітрових банок. От скажіть, чи міг мужик подумати про таку зарплату? Та він навіть і не мріяв про таке щастя. Іншим мужикам свої зарплати потрібно було ще конвертувати у рідку валюту, а тут, як кажуть: «Bingo!». Таку зарплату, щоб пропити, і з хати виходити не треба. Сиди собі і користуйся на здоров’я.

Що тут не кажи, а горілка в народі завжди була стабільною валютою, що не залежала від котирування. Наприклад: п’ятдесят років послуга допомогти занести холодильник у квартиру як коштувала пів літри, так і зараз коштує. І нічого не змінилося, хіба що люди. Люди — тепер культурні і з гідністю, тому воліють спершу заробити гроші, а потім уже піти і пропити їх. Ну, щоб не почути від своєї дружини чи близьких у свою адресу: «Ти, алкаш, тільки за горілку й працюєш».

На початку цих лихих дев’яностих народилася не тільки незалежність України, а і моя донька — Наталочка. Так, Наталочка. І назвав я її так не на честь своєї дружини, бо в ті роки, коли я уявляв собі сімейне життя, я не знав, як буде зватися моя дружина, але те, що якщо в мене буде донька, то я її назву Наталкою, було незмінним і стопроцентовим.

Народження доньки принесло відчутні зміни у моє життя. Моєму щастю не було меж, і я на радощах спорожнив двадцятип’ятилітровий бідончик горілки, яку заздалегідь припас на такий випадок. Ні-ні, не сам, звісно (я ж згорів би), а з друзями і з тими, хто мене вітав з цією подією. А привітати охочих було ой як багато. Ще б пак — горілкою безкоштовно пригощають. Раніше такої практики, як тепер, ще не було, і жінки народжували самі, без чоловіків, так що свято у квартирі гуло три дні.

Я взагалі не знаю, якому збоченцю прийшла така ідея — зробити чоловіка присутнім при родах. Це, по-перше, не чоловіча справа, а по-друге — збиткова, бо мало того, що ночами буде репетувати маля, то ще й прийдеться терпіти панічні крики чоловіка під час сну, і в кінці кінців вести його до психіатра. А це, я вам скажу, недешево.

Отож рівно через три дні я з’явився біля пологового будинку з квітами, коробкою цукерок і з червоним носом, щоб забрати своїх Наталочок додому. Шмериночка, посміхаючись, так полоснула мене своїми зеленими бісиками, що похолодало аж в я… Я зрозумів: буде серйозна розмова, і вдома буде «весело».

Правда, коли ми приїхали, то до квартири натовклося стільки люду, мов насіння в гарбуз, і «повеселитися» не вдалося, бо всі заходилися вгадувати, на кого ж схожа дитина.

— Аньо, (це в нас такий говір), то ж геть на батька схожа! — плеснула в долоні сестра моєї дружини.

— А вочі геть батькові, — вставила своє слівце сусідка.

— Гляди-гляди, і глядить так, як батько, — підхопила її кума.