13 глава "День народження Тимура"

Наступний день.

Сьогодні у Тіми день народження, а я лежу у лікарні. Не так я уявляла цей день. Бо щороку ми в цей день робимо шашлики на задньому дворику нашого будинку. Танцюємо та весело проводимо час. А сьогодні все починається не так. Не так все й закінчиться. А я йому подарунок приготувала. На моїй поличці у шафі лежить у коробочці браслетик. Проходила повз ювелірну крамницю разів зо п’ять. І все думала, що хочу йому подарувати якусь прикрасу на руку. Він на одній з рук завжди носить червону нитку. З самого знайомства з ним, я побачила у нього на руці цю нитку. Але ось скільки разом живемо ще ніколи не запитувала навіщо він її носить. Але якщо носить, то це може щось для нього означати. І, так я приготувала йому подарунок. А подарувати не можу. У мене настрій від цього зник. Хоча по правді його й не було.

Тимур сьогодні вихідний. Головний лікар дає Тимуру вже більше вихідних. І це добре. Але сьогоднішній день він проведе теж у лікарні біля мене. Ми з ним сходимо у кав’ярню, що на території лікарні. Мені в лікарні ще треба полежати два дні. А після я вільна від цих лікарняних стін. Тимур мене розуміє, що мені не подобається тут. Ні, звичайно добре, що я бачу Тіму кожен день ось так. Але краще б бачила його дома, нехай втомленого, але дома.

До мене у палату зайшов Тіма. Він вже не у своїй робочій формі.

- З днем народження, коханий — не встиг Тіма двері закрити як я це сказала.

- Дякую, Квіточко — він підійшов до мене, ми поцілувались.

- Я б подарувала тобі зараз подарунок, але...

- Я розумію, подаруєш пізніше

- Ні. Давай коли ти будеш дома заглянеш на мою поличку там де у мене лежать светри. Я там тобі подарунок тримаю — довелось видати схованку, адже не хочу я потім дарувати цей браслетик. Краще саме сьогодні.

- Добре, а зараз ходімо, прогуляємось, а після у кав’ярню зайдемо

- Я тільки за. Набридло лежати у палаті. Тим більше одній

- Я тебе розумію. Збирайся й підемо — я почала переодягатись у нормальний одяг. А то весь час у лікарняному одязі вже набридло бути.

Переодягнувшись, ми вийшли з палати, а після з лікарні. О, як же тут добре. Свіже повітря та ніяких запахів лікарні. Ми пішли просто гуляти вулицею, навіть не виходячи за територію лікарні.

- Пробач, коханий. Якби не я, ми зараз вже були на задньому дворику. Відпочивали б...

- Нічого, я все розумію. Мені й так добре. Не важливо де ми святкуємо, головне, те, що ми разом — він поцілував мене у щічку. Як мені подобається, коли він говорить такі фрази. Кожного разу я переконуюсь, що він мене кохає. Як він каже до нестями. І я його кохаю так само, до нестями.

Коли я втомилась ходити, ми пішли у кав’ярню. Тимур замовив нам по шматочку тортика, собі каву, а мені сік.

Ми почали їсти цей тортик. Не думала, що у кав’ярнях лікарні може бути смачна їжа. З самого дитинства у мене інші були асоціації про лікарню, хоча по суті я була у лікарні лиш два рази. Так, на стільки здорова я була. А тепер мені треба психотерапевт, щоб справитися, подавити ці погані емоції, яких стає все більше й більше останнім часом. До того як не була вагітна Данилком, я думала, що я сильна. Емоційними можуть бути тільки слабкі люди. Але виявилось, що я одна з них. На превеликий жаль це правда.

Сподіваюсь, що сьогодні день пройде добре, без поганих новин. Новин, які мене добивають емоційно.

Посидівши у кав’ярні годину. Ми з Тимуром говорили про все, що тільки можна. Але зовсім не згадували про Богдана, що дуже добре, хоча дивно. Адже кожна наша розмова останнім часом зводиться саме до цієї людини. Тимур провів мене до палати, а сам пішов забирати Данилка зі школи. Вчора він пропустив уроки, я думаю, що йому вчителька нічого поганого не сказала з цього приводу. Я лежу та думаю, ось зараз мої хлопці прийдуть, будемо тут разом сидіти. Я не помітила як заснула, бо я втомлена. Ця прогулянка мене виснажила, бо ми обійшли практично всю територію лікарні. А вона дуже велика.

Тимур.

Після того як ми посиділи з Лілею у кав’ярні настав час забрати Данилка зі школи. Я сів у машину та поїхав у школу. Приїхавши, пішов у клас. І тут мене спіткала “цікава” новина. Данилка вже забрали. Вчителька знає Богдана, тому відпустила Данилка з ним. Особливо якщо він сказав, що це попросила Лілія.

У мене був шок. Як він посмів його забрати, адже перш ніж він його забирає. Богдан повинен був попередити нас. А тут таке. Я вирішив не дзвонити Лілі, щоб моя Квітка не хвилювалась. Вирішив зі всім цим розібратись сам. Я знаю, де вони проводять час, тому поїхав у кав’ярню, що знаходиться поруч з нашим будинком.

Під’їхавши, я вийшов з машини. Зайшов у кав’ярню. Та роздивився її. По середині зали стоїть столик. За яким і сиділи Богдан з Данилком. Я підійшов до них.

- Чому не подзвонив, не попередив, що забираєш сина зі школи?

- Навіщо?

- Щоб ні я, ні Лілі не хвилювалась. Хоча зараз Лілі не знає про цей випадок. Взагалі вийдімо поговоримо — я подивився на Богдана

- А, я?

- Данилко, посидь поки що тут. Попий какао

- Добре — Данилко зітхнув. А ми з його татом вийшли на вулицю. Богдан подивився на мене.

- І що ти мені сказати хочеш?

- Ти повинен був попередити нас, перш ніж забирати сина зі школи

- Це мій син також і коли я хочу тоді й буду забирати свого сина

- Помиляєшся. Якщо ти його тато, то де ти всі ці роки був?

- Я не знав про Данилка. Недавно тільки дізнався

- Не знав, бо сидів за ґратами?

- Що? Звідки ти знаєш? — Богдан дістав цигарку та підпалив її.

- І все ж сидів? — я посміхнувся. Алекс мені розповів правду — звідки знаю це не твоє діло. І скільки сидів? П’ять років?

- Так... а Лілі знає?

- Вона знає. Її ця інформація вразила. Вона сказала, що не хоче аби ти більше бачився з Данилком. Адже тато, який сидів у тюрмі Данилкові не треба. Але не хвилюйся Данилко нічого не знає