12 глава "Невже це правда?"

Тимур.

Ранок. Я сиджу в реанімації біля Лілії. Тримаю її руку та посміхаюсь. Вона вже прийшла до тями. І почувається добре.

- Як же я злякався за тебе

- Пробач, що налякала. У вас все добре? Де Данилко?

- Він в ординаторській, спить

- А школа?

- Хвилювався за тебе. Тому залишився тут. Думаю, що нічого не станеться якщо сьогодні він не піде у школу

- Я теж так думаю. А можна його побачити?

- Зараз тебе перевезуть у палату, а після побачиш

- Добре. Скажи, будь ласка, а, що з твоєю губою? Побились з Богданом?

- Він мене вдарив. Знаєш я не здивований цьому

- Чому?

- Йому подобається розпускати свої руки. Щось не так і все почнеться бійка — сказав я, Ліля промовчала, бо згодна зі мною. У реанімацію зайшов Руслан. Він подивився на нас.

- Ліліє, як почуваєтесь?

- Вже добре

- Тоді ми зараз перевеземо у палату. Полежите у лікарні ще декілька днів... під надійним наглядом свого чоловіка — ми всі почали сміятись. Адже це були слова Лілії, коли вона сюди недавно потрапила.

- Навіть сперечатись не буду — сказала Лілі, бо розуміє як це все серйозно.

Її перевезли у палату. Там її вже чекав Данилко. Він в цей час сидів на кріслі та дивився щось у телефоні. Коли ж побачив маму, то зразу підстрибнув. Він підійшов до ліжка.

- Мамо, я ти себе почуваєш?

- Вже добре, синку

- Це добре. Братик теж почуває себе добре?

- Що? — з непорозумінням запитала Лілі.

- Він знає про твою вагітність

- Звідки? Ти йому сказав?

- Я почув вашу розмову

- Зрозуміло. Я відчуваю, що він теж себе добре почуває. Я на днях вже відчула його перші рухи — Лілі посміхнулась — тому впевнена, що з ним все добре

У палату зайшов мій колега.

- Тимуре, там до тебе прийшов якийсь чоловік, каже, що поговорити хоче — я подивився на Лілі. У неї з обличчя зникла посмішка. Бо, мабуть, подумала, що це може бути Богдан. Але я сподіваюсь, що це якийсь інший чоловік.

- Ви тут розмовляйте. А я скоро підійду

Я спустився на перший поверх та вийшов з лікарні. На подвір’ї я побачив Богдана. І все ж сподівання були марні. Богдан підійшов до мене. Я на нього дуже уважно подивився. Ти дивись, одягнений не як завжди. Він до нас приходив весь час у джинсах та якійсь шкіряній куртці. А зараз він у штанях та у сорочці. Щось тут не так.

- Я думав, що ти не наважишся сюди прийти знову

- Чому?

- Тому, що влаштував тут вчора справжню бійку... я б після такого не прийшов. А так, ще одне. Вчора ти навіть не запитав як почувається Лілі

- Не хотів більше з тобою розмовляти. А зараз я дійсно прийшов запитати, як вона?

- У неї вже все добре. Якби не ти у неї було б все чудово. А так ти загроза для Лілі. Бо вагітним хвилюватись не можна. А ти тільки то робиш, що доводиш її до істерик

- Вона вагітна? — здивовано запитав Богдан

- А, ти я бачу сліпий. Може тобі зір перевірити?

- Я думав, що вона просто...

- Гладка ти хочеш сказати — Богдан промовчав, я здається сказав, те, що він мав на увазі — а, те, що у неї животик з’явився ти не бачив. Ні, ну, ти дійсно сліпий

- Не наривайся

- Це погроза? Ти зараз будеш знову кулаками махати?

- Не буду — сказав він — про Лілю я запитав, тому мені тут робити нічого — Богдан розвернувся та пішов. Хм, навіть не намагався піти до неї та поговорити. Що дуже дивно. Якби хотів, то я його б не пустив. Та й охорона теж, бо я їм сказав би, щоб Богдана не пускали у лікарню. Я вже хотів зайти у будівлю лікарні, але я почув як мене покликав якийсь чоловік. Я розвернувся до нього. Чоловік стоїть та дивиться на мене. Я його роздивився. На ньому чорний костюм з білою сорочкою та окуляри. Десь я його бачив. Я підійшов до нього.

- Ми знайомі?

- Ну ти друже й даєш. Я — Алекс

- Алекс? — зовсім не розумію хто це

- Не пам’ятаєш? Ми з тобою однокласники — і тут до мене нарешті дійшло. Це ж Алекс. Ми з ним на кожній перерві коли були у старшій школі за територію школи виходили курили. Я кинув курити. Бо зрозумів на скільки це не круто та шкідливо для здоров’я.

- Згадав, ти так змінився, що тебе й не впізнати

- Я це вже зрозумів. Слухай, а може посидимо у кав’ярні, поговоримо?

- Я з радістю, але треба до дружини. Вона тут лежить

- Що з нею?

- Вона вагітна, стало зле

- Зрозуміло, тоді в якийсь інший раз?

- Почекай — я вирішив подзвонити Лілі та запитати як вона. Вона сказала, що добре себе почуває. І сказала, щоб я займався своїми справами, бо я на роботі взагалі. Лілі дійсно дуже хороша. Навіть якби я сказав, що треба зустрітись з другом, якого давно не бачив, вона б була не проти. Знає, що я практично ні з ким не спілкуюсь. Що друзі у мене всі у лікарні, тобто колеги. Так, от, ми з Алексом зайшли у кав’ярню. Сіли за вільний столик та замовили собі по чашці кави. Яку нам принесли швидко.

- Як у тебе справи? — запитав я

- Все добре. Є дружина, донька та син. Робота, яка мені подобається

- Ким ти працюєш?

- Я помічник прокурора

- Ого. А я як ти бачиш лікар — на мені була моя робоча форма.

- А діти, дружина?

- Так, є. Кохана дружина, син та дві доньки. І ще Лілі вагітна четвертою дитиною

- Вау, у тебе велика сім’я

- І не кажи. Але я всіх дуже сильно люблю. Вони для мене як цілий світ

- Слухай, я знаю того чоловіка з яким ти грубо розмовляв

- Звідки?

- Я ж помічник прокурора, я добре пам’ятаю всі наші справи. І тих кого посадили за ґрати

- А з цього моменту подетальніше — сказав я

- Я пам’ятаю, що це була важка справа для його адвоката — сказав Алекс та посміхнувся, а після почав дивитись щось у телефоні — а прокурору все ж вдалось переконати суддю, що він зробив цей поганий вчинок

- Який? — запитав я

- Його звати Самойленко Богдан Денисович. За ґрати потрапив за статтею 120 кримінального кодексу України