7 глава "Поцілунок"

Богдан.

Приїхав до будинку Лілії та подзвонив у двері. Мені зразу відчинила якась жінка, яку я вже бачив. Вона побачила мене та вийшла з будинку.

- Чоловіче, що вам потрібно?

- Доброго дня, можете покликати Лілію

- Її немає дома. Ви хотіли б з нею поговорити?

- Так

- А про що якщо не секрет? — сказала жінка та уважно подивилась на мене.

- Присядьмо, я вам все скажу, що вас цікавить — я сів на крісло. А жінка сіла на сусіднє крісло.

- О, ви навіть не уявляєте, як мене цікавить Лілія. Хто ви для неї?

- Взагалі ми вчились в одній групі. І почали зустрічатись. У нас були пристрасні стосунки. Кожний раз як перший, якщо ви розумієте про що я

- Розумію — сказала серйозно жінка, але посміхнулась.

- Вона мене покинула — тут я вирішив їй трохи збрехати, адже я не думав з нею розлучатися — і навіть про дитину не сказала. Закохалась в іншого. Не пам’ятаю як того баристу звати

- Його звати Тимур — сказала жінка.

- А, точно, Тимур. І я її хочу повернути. Я досі її кохаю. І я думаю, що вона теж мене кохає. Але не визнає цього

- І, ви думаєте, все, що відбувається, то проста показова вистава? — запитала посміхаючись жінка.

- Саме так. Я хочу, щоб ви передали їй ось ці квіти та подарунок. Пробачте, ми з вами говоримо. Але досі не знайомі

- Мене звати Ангеліна В’ячеславівна... я мама Тимура, — жінка почала посміхатись. А я оторопів. Хоча чому? Якщо вона накрутить свого сина проти Лілії, то у мене є шанс — а вас як звати?

- ...Мене звати Богдан — сказав я — так ви передасте квіти та подарунок?

- Із задоволенням — вона не переставала посміхатись.

- Дякую. Я, мабуть, вже піду

Я встав та пішов. Я і не думав, що буду розмовляти не з мамою Лілі, а з мамою Тимура. Ось це так пощастило. Тепер у мене дійсно є шанс, що вони розлучаться. Якщо дійсно Тимур повірить своїй мамі. Я на це сподіваюсь.

Лілія.

Свекруха віддала мені квіти та подарунок. Я зайшла у нашу з Тимуром кімнату. Поклала квіти на крісло. Взяла той подарунок. І почала відкривати. Все ж цікаво, що ж він там приніс. Коробочка досить маленька. Схожа на такі, в яких лежать прикраси. Я відкрила коробочку. У ній лежить намисто. Золоте намисто. Я закрила коробочку. І звідки у нього гроші на ці подарунки?

Я почула як за дверима почали розмовляти Тіма з мамою.

- Ти тепер розумієш, що я мала рацію?

- Знову за своє?

- Тімо, ти не розумієш, що відбувається. Я розмовляла з тим чоловіком

- І, що ж він тобі розповів?

- Розповів, що він її кохає, і вона його теж. Тільки у цьому не може признатись

- Серйозно? А він сказав, що він їй зрадив? Сказав, що вона ледве б і скоротила собі віку? Сказав це?

- Він сказав, що це вона його покинула

Я сиджу, слухаю і все більше і більше відкриваю рота. Мг... Я його покинула. А чому я про це не знала? Цікаво, що ж він ще розповів свекрусі?

- Ти серйозно? Якщо так. То, мамо, я знайшов Лілі у її кімнаті непритомну. Вона майже померла. Якби не я...

- То може вона з тобою тільки через вдячність, за те, що ти врятував їй життя? Не думав про це?

- Ти мене напевно не слухаєш. Вона через нього хотіла скоротити собі віку! Він їй зрадив. А вона вже була вагітна Данилком. Розумієш?

Свекруха була за своє. Стояла на своєму весь час. У неї навіть думки не було, що Тимур каже правду. Ангеліна В’ячеславівна наче якась глуха. А краще б була ще і німою, щоб у мене серце не стискалось від болю. Всі її слова були мені як лезо. Лезо, яким вона повільно ріже моє серце. Але я дякую Тімі, що він їй не вірить. Це для мене головне. Ось цікава штука життя. Ти ростеш у люблячій родині. Всі тебе люблять. Ти виростаєш і хочеш збудувати свою сім’ю. Мати чоловіка або дружину. Мати дітей. Та просто жити простим та щасливим життям. Але батьки, які тебе ростили не можуть змиритись з твоєю другою половинкою. У моєму випадку моя свекруха не вірить своєму синові. Вона намагається зруйнувати життя єдиному синові тим, що накручує його. Але я йому не зраджую. Тимур це знає, але його мама зовсім не вірить йому, а про себе я взагалі мовчу. Я такого Данилкові не побажаю.

Після напруженої розмови Тимура та його мами, він зайшов у кімнату. По ньому було видно, що він роздратований. Я його навіть не хотіла чіпати. Тому вийшла з кімнати.

Я викинула ті квіти та той подарунок у смітник при свекрусі. Вона на мене здивовано подивилась, але нічого не сказала. Після підійшла до дверей нашої спальні. Почула удар. Привідкривши двері, я побачила як Тіма вдарив кулаком об стіну, а після побачив мене.

- Тімо — я тихенько зайшла у кімнату, щоб не спровокувати Тіму на новий удар. Його руки цінні для нього. Адже хірургу вони потрібні здорові.

- Квітко, ти все чула?

- Так — а сенс брехати. Стіни такі, що чутно все.

- Вона не права

- Мене ця вся ситуація напружує. Твоя мама, Богдан... я його ненавиджу

- Я тебе розумію — Тимур обійняв мене. Ми почули стук у двері — входь

В кімнату зайшла мама Тіми.

- Дітки я тут так подумала. Я поїду назад додому. Вже і квитки купила. Їду через три дні

- Квитки? — перепитала я

- Я купила два квитки, собі та дівчаткам

- А дівчатка тут до чого?

- Поки ви не розберетесь зі всією цією ситуацією, то дівчатка житимуть зі мною. Може твоїй мамі привезу їх

Про Данилка Ангеліна В’ячеславівна нічого не сказала. Напевно, розуміє, що йому скоро йти у школу.

- Добре, мамо. Ми зберемо речі для дівчат — сказав Тимур.

Свекруха вийшла з кімнати. Аж від серця відлягло. Вона їде додому. А ще й дівчаток вирішила забрати. І як там вони без мене будуть? Я буду за ними сумувати.

- Ну, ось і добре — сказав Тимур — мама поїде, забере дівчаток. У нас буде час аби розібратись з цим Богданом