3 глава "Пікнік"

Наступний день.

Я встала зранку у гарному настрої. Сьогодні день почнеться не як завжди. Сьогодні дома Тіма. Він не йде на роботу, тому спав до останнього. Сказав, що хоче виспатись, тому ми його не чіпали. Він прокинувся о дванадцятій. Ми вже встигли все. Я з його мамою приготували обід. Данилко вже грався машинкою, яку йому подарував дядько. Данилко дуже зрадів цьому подарунку. Він давно про неї мріяв. А ми ніяк не могли йому її купити. То часу не було, то грошей. Ми йому на цей день народження хотіли подарувати таку машинку. Але Тимур сказав, що розвивальні ігри будуть доречніше. І це правда, тому ми подарували йому гру про дорожній рух. Йому звісно сподобався подарунок, але машинка краще.

Тимур вийшов з кімнати та зайшов зразу на кухню. Його мама в цей час сиділа на диванчику, пила каву та читала якусь книгу. А я готувала все для пікніка. Складала бутерброди, фрукти та ягоди. Ще взяла пляшку вина для себе та Тимура. А Данилкові лимонад, який приготували самостійно, тобто не покупний.

Вирішили, що на пікнік підемо утрьох. А свекруха з дівчатками залишаться дома. Може підуть кудись на прогулянку.

- Доброго ранку, усім — сказав Тимур. Він підійшов до мене. А я повернулась в цей час до нього.

- Це як сказати — я посміхнулась, а Тимур поцілував мене у щічку — для тебе ранок, а для нас день

- А, котра година?

- Вже дванадцята — Тимур подивився на мене здивовано.

- І ви мене не розбудили?

- Вирішили не будити тебе, щоб ти виспався

- Дякую вам — він підійшов до холодильника та взяв склянку з апельсиновим соком. Тимур іноді замість сніданку п’є тільки сік. Сьогодні, мабуть, вирішив не снідати. Поснідає на пікніку.

- Я все зібрала на пікнік — сказала я.

- Це добре. Тоді давай я вмиюсь, одягнемось та підемо

- Хотіла запропонувати теж саме — він наче прочитав мої думки.

За пів години ми вийшли з будинку та пішли на берег озера. Розклали все та почали спочатку їсти. Я з’їла пів бутерброда, а мій коханий один бутерброд. Данилко вирішив не їсти. Він взяв з собою машинку. Сказав, що буде гратись нею. А ми з Тимуром вирішили просто посидіти на ковдрі. Тимур дивився на мене так, неначе бачить мене вперше. Я пам’ятаю, такий погляд у нього був коли ми тільки познайомились. Мені стало трохи ніяково. Щоб він на мене так не дивився, я підсіла до нього ближче та поцілувала його у губи. Ми почали цілуватись. Данилко на нас взагалі не звертав уваги, тому ніяково не було.

Тимур повалив мене на ковдру та міцно обійняв мене. Ми лежимо та дивимось на небо.

- Дивись — сказала я — та хмаринка схожа на серце

- І правда, схожа — сказав Тимур. А після піднявся та взяв келих та подав його мені. А після взяв свій. Ми зробили по ковтку. До нас підбіг Данилко.

- Мамо, я хочу додому — сказав він. Я подивилась на синочка. Він тримає машинку та уважно дивиться на мене.

- Дійдеш сам?

- Давай я його проведу, а після повернусь та продовжимо наш пікнік — запропонував Тіма.

- Добре, я почекаю тебе

Він встав, взяв Данилка за руку. Вони пішли додому. А я дивлюсь їм у слід та п’ю вино. Який же Тіма хороший. Як я його не помічала ті два роки. Я не розумію. Якби я помітила зразу, що він мене кохає, все було б інакше. Але тоді б не було Данилка. У мене з’явились якісь двоякі почуття. Не знаю, що б було якби все склалося інакше.

Я вирішила трохи зайти у воду. Цікаво, яка вода? Мабуть, ще холодна. Я зняла своє взуття та зайшла у воду. Так, саме як я і думала... вода ще холодна.

- Ліліє — почула я голос позаду себе. І цей голос не був Тимура. Але я впізнала цей голос. Це Богдан. Я від несподіванки ледве б і впала у воду. Не очікувала почути його. Як він знайшов мене? Я ж наче не дома. Я повернулась до нього. Він стоїть на березі та дивиться на мене.

- Що ти тут забув? — запитала я та вийшла з води.

- Хочу з тобою поговорити — я здивовано подивилась на нього.

- І, про що ж ти хочеш поговорити?

- Присядьмо — я сіла на ковдру. А він сів просто на пісок — я хочу поговорити про нас

- Про нас?

- Так, я зрозумів, що я тебе кохаю

- І це ти зрозумів лише зараз? — здивовано запитала я. Він промовчав. Я так зрозуміла, що сказати йому було нічого. Тому розмову продовжила я — скільки у тебе після мене було жінок? І окрім Лізи?

- Не пам’ятаю

- Значить багато — зробила висновок я

- Але кохаю лише тебе

- Тоді чому зрадив?

- Не знаю

- А я знаю! У тебе хіть в одному місці. І кохати по справжньому ти не вмієш. Ти не знаєш як це. Будь ласка, йди звідси, поки Тимур тебе не побачив

Богдан піднявся.

- Ми ще розмову з тобою не закінчили — сказав він. І пішов. Хм, послухав мене та пішов. Не думала, що таке можливо. Якщо сказав, що розмову ми не закінчили, то обов’язково прийде ще. З’явився у моєму житті знову, і несподівано якось. А, ще й сказав, що кохає... я взагалі нічого не розумію. З глузду з’їхати можна з таким життям. З Тимуром все у нас добре. А тут з’явився цей колишній та ще зізнався у коханні. Але це нічого не змінить, бо я його не кохаю. У мене вже є коханий чоловік. І я йому ніколи не зраджу! Як і він мені. Але зараз не про нього. У його житті не з’явилась колишня. А у мене... цей покидьок з’явився.

За хвилин десять до мене повернувся Тимур. В руках він щось тримав. Але що я не зрозуміла. Він підійшов до мене.

- Квітко, я забрав якусь коробочку. Вона лежала біля хвіртки. Написано тобі — він мені дав цю коробочку. Вона була маленька. Я її відкрила з неї вилетіла якась записка, а у коробочці лежав браслет. Цікаво ж від кого він. Я підняла ту записку та почала читати. Тимур в цей час уважно дивився на мене. У листі було написано “Ліліє, Квітко. Я дуже тебе кохаю. Сподіваюсь ти пам’ятаєш цей браслет. P.S. Богдан”. Я згадала, що це за браслет. Він подарував мені його на день народження. Браслет реально красивий. Але зараз він для мене гидкий. Я поклала записку у коробочку та кинула цю коробочку якнайдалі від себе. Цей Богдан від мене не відчепиться.