2 глава "Роздуми"

Я сіла на диван у вітальні.

- Привіт, всім! Як ви?

- У нас все добре. А, ви як? Ти виглядаєш сонною?

- Не виспалась — сказала я та позіхнула.

- Дівчатка не давали спати?

- Ні. Дівчатка спали добре. Просто вчора трапилось дещо дуже не приємне — я вирішила розповісти брату про Богдана.

- Що саме?

- Богдан з’явився. Він якимось чином дізнався де ми живемо. Про Данилка дізнався. Хотів його побачити

Я побачила, що обличчя Романа стало серйозним.

- Ось це так... ти його прогнала?

- Це зробив Тимур. Але я думаю, що Богдан ще дасть про себе знати

- Я теж у цьому не сумніваюсь. Але якщо тобі треба буде допомога, то я приїду. Ти ж не проти? — він подивився на Аліну.

- Звичайно, що ні. Якщо що, то Роман приїде

- Дякую, братику. Дякую, Алінко. До речі, як там ваша донечка?

- Добре. Зараз снідати буде, а після підемо гуляти по набережній. Погода сьогодні чудова — а, так забула сказати. Вони живуть у Барселоні.

- А це ж у Данилка було день народження вчора?

- Так. Весело було... до того моменту як на порозі не з’явився Богдан

- Ми йому подарунок відіслали. Скоро повинен бути у вас

- Дякую. А, що у тому подарунку?

- Машинка на радіоуправлінні

- Вау, він буде у захваті — сказала я

Порозмовлявши з братом, я повела Данилка у школу. Вчора зробила йому вихідний. Адже не хотіла свято перенести на інший день. Це не цікаво. Данилко ходить до школи, каже, що йому там подобається. Цікаво, а якби оцінки у першому класі ставили, у нього б було все на відмінно? Хоча, вчителька каже, що синочок молодець, схоплює все нальоту. Він напевно розумом пішов в мене, ніж у свого тата двієчника. Та й по життю поганою людиною. Ненавиджу Богдана всією своєю душею та серцем.

Я завела Данилка у клас. Ми запізнились на дві хвилини.

- Пробачте, що запізнились — сказала я.

- Нічого страшного — Сніжана Вікторівна посміхнулась — Данилко, сідай на своє місце — синочок сів біля дівчинки Марини — ви будете його на продовжений день залишати?

- Ні. До нас приїхала бабуся. Хочу, щоб він більше часу з нею був

- Добре, але про домашню роботу не забудьте, яка буде на літо

- Звісно — я вийшла з кабінету. Так, Данилка у школу завела, тепер можна не поспішаючи йти додому, бо з дівчатками залишилась їх бабуся.

А, до речі, щодо моєї сім’ї. Не розповіла все ж. Про Романа я вже сказала. Я так не хотіла аби він їхав, але це його життя. Бабуся минулого року померла, ще до від’їзду Ромчика. Мої сестри, їм вже по чотирнадцять років, у наступному місяці будуть святкувати свій п’ятнадцятий рік. Тетянка та Марійка висловили все батькам. Все що вони думають про нашу сім’ю. Тому батьки нарешті роз’їхались. Тато переїхав з нашого будинку. Поїхав у своє рідне місто. А мама з дівчатками тепер лише утрьох живуть у великому будинку. На скільки я знаю, Марійка переїхала у мою кімнату. Ну, нехай там і живе. Мені то що, я ж живу окремо від них. А ще я від сестер чула, що у мами з’явився інший чоловік. З ним я не знайома, але дівчаткам він подобається. Було б добре і мені з ним познайомитись. Тетянка сказала, що він до них скоро переїде жити. Та й нехай. Я своїй мамі бажаю всього найкращого. Щоб вона жила у своє задоволення. А воно саме так, бо мама вже на пенсії.

Я йду та думаю, як там Тимур. Взагалі не чула як він прокинувся та поїхав. Мабуть, я добре так заснула після цих роздумів.

Мені подзвонила Ангеліна В’ячеславівна. Сказала, що я можу сьогодні відпочити та не хвилюватись за дівчаток. Тому я вирішила ще трохи погуляти. Тому я зі школи йшла пішки, а це чотири зупинки від нашого будинку. Дійшла до берега озера. Вирішила посидіти на берегу. Сіла на пісок та просто дивилась на воду. Хвилі такі маленькі та повільні. Мені дуже подобається дивитись на ці хвилі. Та й навкруги красивий пейзаж. Позаду берега дерева, наче починається ліс, а за озером різні маленькі будинки. Здається там якесь село. Не знаю точно, хоча живу тут вже давненько.

Я знову поринула у свої думки, все згадується та картинка. Відчинені двері та поріг на якому стоїть зрадник, тобто Богдан. І як він дізнався де я живу? Чи йому так закортіло мене побачити та він звернувся у якусь службу, щоб знайти мене? Не знаю. Я знаю лише одне, я не хочу його бачити! Але мені щось підказує, я його побачу і не раз. Якщо не дай Боже, Богдан з’явиться, я думаю, що Тимур його вижене. А якщо ще Ромчик приїде?..

Я сиджу та думаю, а, що якщо нам з Тимуром та Данилком поїхати з країни ненадовго. Зробити нам відпустку? Я свої гроші не витрачаю повністю, ті які заробляю, коли виступаю на сцені. Тому гроші є. Зробимо з Тимуром собі медовий місяць. Цікаво, що за шість років разом у нас не знайшлось вільного часу, аби з’їздити кудись. Медового місяця взагалі не було. Данилка відвеземо Ромчику та Алінці. Думаю, вони будуть не проти посидіти з ним. А ми у цей час з Тимуром відпочинемо від всього тільки удвох.

Треба запропонувати Тимуру це. Він до речі, за цей рік як ми переїхали ні разу не брав відпустки. Чесно, мені боляче дивитись, коли він приходить з роботи дуже втомленим. Працювати у такому шаленому ритмі дуже важко.

Почувши, що у мене задзвенів телефон, я його дістала з сумки. Подивилась, хто дзвонить, це був Тимур. Я швидко взяла слухавку.

- Привіт, Квітонько — сказав він — як ви?

- Привіт. Я завела Данилка у школу, вирішила трохи пройтись, твоя мама сказала, що посидить з дівчатками. А ти як?

- У мене теж все гаразд. Ось видалась вільна хвилинка, тому подзвонив тобі — коли Тимур вільний завжди мені дзвонить. Іноді навіть по відеодзвінку, що мене дуже радує — сьогодні прийду раніше, ніж завжди. А, до речі, від завтра я у відпустці. Головний лікар сказав, що він мені дає відпустку на два місяці, тому що я практично кожен день був на роботі

- І виходить, що я тебе буду бачити весь день? — я запитала це. І у мене виникли двоякі почуття. Я почала плакати, але від щастя. Адже ми дуже рідко добре проводимо час разом. І думаю відпустка закордоном буде доречна.