Глава 10 Потойбічні істоти чи голодні діти?

— Завтра прийдуть наші батьки, — повідомила Мілана за вечерею.

П'ятеро істот одразу зацікавилися.

— Ще батьки? — запитав один із чоловіків.

— Наші з Матвієм.

— Ви брат і сестра?

Матвій підняв очі від телефона.

— Ви тільки зараз це зрозуміли?

— Ми знали, що ви родичі.

— Ми двійнята, — пояснила Мілана.

Одна з жінок уважно подивилася спочатку на неї, потім на Матвія.

— Не дуже схожі.

— Так буває.

— А ваші батьки знають про нас? — поцікавився інший чоловік.

Мілана похитала головою.

— Ні.

П'ятеро пожвавішали.

Аріна помітила це й зітхнула.

— Тільки поводьтеся нормально.

— Ми завжди поводимося нормально.

Матвій пирснув зі сміху.

— Особливо коли намагаєтеся зіпсувати мені робочий день.

— Це було давно.

— Кілька днів тому.

— Для нас це давно.

— І не лякайте маму навмисно, — попередила Мілана.

— Чому?

— Бо я вас святою водою обіллю.

П'ятеро подивилися на неї.

Потім — на Аріну.

— Ти її навчила?

— Я тут ні до чого, — відповіла Аріна.

Наступного дня у двері подзвонили.

Мілана пішла відчиняти.

— Мамо! Тату! Заходьте.

Олеся Коноваленко одразу обійняла дочку.

— Ну нарешті подивимося, як ви тут влаштувалися.

За нею зайшов Данило.

— Матвій удома?

— А де йому бути? — усміхнулася Мілана. — Він сьогодні не працює.

Матвій визирнув із кімнати.

— Привіт.

— Привіт, сину.

Олеся оглянула передпокій.

— Непогано. Просторо.

— Я ж казала.

— А кухня яка?

Мілана засміялася.

— Мамо, ти п'ять секунд у квартирі.

— І що? Я кухарка. Мені цікаво.

Олеся першою рушила на кухню.

Данило пішов за нею.

Аріна й Артем привіталися з гостями.

П'ятеро істот поки що не показувалися.

Матвій підозріло глянув у коридор.

Надто тихо.

Це ніколи не віщувало нічого доброго.

— А квартира справді недорога, — сказала Олеся. — Я ще дивувалася, коли ви розповідали.

Матвій і Мілана перезирнулися.

— Є причина, — сказав Матвій.

— Яка?

— У нас тут ще п'ятеро мешканців.

Данило насупився.

— Ви ж казали, що живете вчотирьох.

— Живих — четверо, — уточнила Аріна.

Олеся повільно поставила чашку на стіл.

— А неживих?

— П'ятеро.

Запала тиша.

Данило подивився на сина.

— Це жарт?

— Ні.

— Матвію.

— Тату, я серйозно.

— Ви нас розігруєте?

З коридору почувся голос:

— Знову не вірять.

Олеся завмерла.

— Хто це сказав?

— Один із них, — відповіла Мілана.

— Один із кого?

У дверях кухні з'явилася жінка.

— Із нас.

Олеся різко відступила.

— Ой!

Поруч із першою істотою з'явилася друга.

Потім один чоловік.

Ще двоє.

Олеся схопила Мілану за руку.

— Доню...

— Мамо, все добре.

— Хто це?!

— Наші потойбічні сусіди.

Один із чоловіків задоволено всміхнувся.

— Вона злякалася.

— Не радій! — одразу сказала Мілана.

— Але злякалася ж.

— Мілано, — Олеся не відводила очей від п'ятьох, — ти хочеш сказати, що ви добровільно тут живете?

— Так.

— Разом із ними?

— Вони були тут першими.

— Це нічого не покращує!

Матвій підійшов до матері.

— Мам, вони нам нічого не роблять.

— Вони мертві!

— Ну...

Одна з жінок підняла палець.

— Це складніше.

Олеся витріщилася на неї.

— Що тут може бути складнішого?!

— Ми ще не розповідали їм усі подробиці.

— І не треба зараз, — швидко сказав Матвій.

Данило тим часом дивився на п'ятьох із недовірою.

— Я все одно не розумію.

Один із чоловіків насупився.

— Що саме?

— Як ви це робите?

— Що?

— Діти вас найняли?

На кухні запала тиша.

— Найняли? — перепитала одна з жінок.

— Для розіграшу.

Матвій закрив обличчя долонею.

— Тату...

— А що? Зараз що завгодно можна придумати.

— Ти думаєш, ми актори? — обурився один із чоловіків.

— Не знаю.

— Актори?!

— Доведіть, що ні, — запропонував Данило.

П'ятеро перезирнулися.

Аріна тихо сказала:

— Даремно.

— Чому?

Один із чоловіків зник.

Данило замовк.

За секунду голос пролунав просто за його спиною:

— Достатньо?

Данило різко обернувся.

Чоловік стояв позаду.

Данило подивився туди, де він був щойно.

Потім знову на нього.

— Добре.

П'ятеро завмерли.

— Що добре?

— Тепер вірю.

— І все?!

— А що ще?

— Можеш закричати, — запропонував чоловік.

— Навіщо?

— Для атмосфери.

— Не буду.

Істота розчаровано відійшла.

— Знову.

Олеся все ще тримала Мілану за руку.

— А ви точно нічого дітям не зробите?

— Мамо...

— Я питаю їх.

Одна з жінок похитала головою.

— Не зробимо.

— Не нашкодите?

— Ні.

— Не будете їх серед ночі лякати?

П'ятеро замовкли.

Олеся примружилася.

— Що?

— Було трохи, — зізнався один із чоловіків.

— Трохи?!

— Вони вже майже перестали, — втрутилася Аріна.

— Після святої води, — додав Матвій.

Олеся повільно повернулася до Аріни.

— Якої води?

— Святої.

— У вас є свята вода?

— Є.

Олеся помітно розслабилася.

— Добре.

П'ятеро обурилися.

— Чому всі так радіють цій воді?!

— Бо ви після неї поводитеся тихіше, — відповів Матвій.

— Неправда.

— Учора ви сперечалися пошепки.

— Ми були ввічливі.

Олеся нарешті відпустила руку дочки.

— Мілано, ти справді не боїшся?

— Ні.

— А ти? — звернулася вона до Матвія.

— Мені вони більше заважають працювати, ніж лякають.

— Це було один раз! — знову обурилися істоти.

— Один робочий день.

Данило засміявся.

— Ну, якщо найбільша проблема — заважають працювати...