Розділ 7 Інтерв'ю

Наступного дня Аріна написала Софії:

«Твоя мама вчора забула в мене жакет. Зайди, як матимеш час».

Відповідь прийшла майже одразу:

«Зайду ввечері».

Аріна поклала телефон на стіл.

— Сьогодні прийде Софія, — повідомила вона.

П'ятеро істот, які саме сперечалися про щось у коридорі, миттєво замовкли.

— Дочка тієї жінки? — уточнив один із чоловіків.

— Так.

— Яка кричала?

— Саме тієї.

Обличчя істот пожвавішали.

— Може, це сімейне.

Аріна посміхнулася.

— Я б на вашому місці не розраховувала.

— Чому?

— Побачите.

Софія прийшла ввечері.

Аріна відчинила двері.

— Привіт.

— Привіт. Де мамин жакет?

— У кімнаті.

Софія роззулася й пройшла за двоюрідною сестрою.

— До речі, — сказала вона, — мама вчора повернулася якась сама не своя.

— Не дивно.

— Сказала, що у вас тут привиди.

Аріна зупинилася.

— І ти їй повірила?

— Спочатку ні.

— А тепер?

— Я ще нічого не бачила.

Із-за дверей визирнув один із чоловіків.

Аріна помітила його першою.

— Зараз побачиш.

Софія повернула голову.

Чоловік повільно вийшов у кімнату.

— Добрий вечір.

Софія мовчала.

Він зробив крок ближче.

Вона все одно не закричала.

— Ти мене бачиш? — нарешті запитав він.

— Так.

— І?

— Що «і»?

Істота розгубилася.

У дверях з'явилася одна з жінок.

Потім друга.

Нарешті показалися ще двоє чоловіків.

Усі п'ятеро вишикувалися перед Софією.

Вона перевела погляд з одного на іншого.

— Вас справді п'ятеро.

— Так, — гордо відповів один із чоловіків.

— Цікаво.

Усмішки з облич істот почали зникати.

— І це все?

— А що ще?

— Твоя мама кричала.

— Мама багато через що може кричати.

Аріна пирснула зі сміху.

— Я ж казала.

Софія раптом полізла в сумку.

Істоти насторожилися.

Вона дістала телефон.

— Що ти робиш? — запитала одна з жінок.

— Нотатки відкриваю.

— Навіщо?

Софія подивилася на неї так, ніби відповідь була очевидною.

— Я журналістка.

П'ятеро перезирнулися.

— І що?

— Хочу взяти у вас інтерв'ю.

Запала тиша.

Один із чоловіків повільно повернувся до Аріни.

— Вона серйозно?

— Абсолютно.

Софія вже відкрила нотатки.

— Можемо починати?

— Зачекай, — сказала одна з жінок. — Ти щойно побачила п'ятьох потойбічних істот.

— Так.

— У квартирі.

— Так.

— І хочеш узяти в нас інтерв'ю?

— Саме так.

Чоловік подивився на Аріну.

— Аріно, видно, що вона твоя родичка.

— Двоюрідна сестра, — уточнила Аріна.

— Я вже здогадався.

Софія сіла на стілець.

— Отже, перше запитання. Ви були людьми?

Істоти знову перезирнулися.

— Колись, — обережно відповів один із чоловіків.

Софія швидко щось занотувала.

— А якими людьми ви були?

— Це вже друге запитання.

— Так.

— Ти справді все записуватимеш?

— Звичайно.

— Навіщо?

— Бо беру інтерв'ю.

— Ми не погоджувалися на інтерв'ю!

— Тоді погоджуєтеся?

Чоловік відкрив рота, але нічого не відповів.

— Софіє, — озвалася Аріна, — ти їх зараз налякаєш.

— Мене? — обурилася одна з жінок. — Вона мене не лякає.

— Добре. Тоді наступне запитання, — сказала Софія. — Як ви померли?

П'ятеро істот одночасно замовкли.

Аріна притулилася плечем до стіни й схрестила руки.

Софія терпляче чекала.

— Ну? — нарешті запитала вона.

Один із чоловіків подивився на інших.

— Може, краще її налякаємо?

— Спробуйте, — дозволила Софія.

Ця відповідь спантеличила їх ще більше.

Одна з жінок раптово зникла.

За мить вона з'явилася просто перед Софією.

— Бу!

Софія здригнулася.

Жінка переможно всміхнулася.

— Ага!

— Непогано, — оцінила Софія. — А як саме ви це робите?

Усмішка зникла.

— Що?

— Зникаєте й з'являєтеся. Ви можете це контролювати? Є обмеження щодо відстані? Можете з'явитися за межами квартири?

Жінка мовчала.

— Це вже три запитання, — зауважив один із чоловіків.

— Чотири, — виправив інший.

— Я збився.

Аріна засміялася.

До кімнати зазирнув Матвій.

— Що відбувається?

— Софія бере інтерв'ю.

— У привидів?

— У нас! — обурилися відразу кілька голосів.

Матвій окинув поглядом п'ятьох.

— Співчуваю.

— Чому нам?!

— Бо вона журналістка.

Софія підняла очі від телефона.

— Не заважайте. У мене ще багато запитань.

Один із чоловіків зблід.

Якщо, звісно, потойбічна істота могла збліднути.

— Багато — це скільки?

— Побачимо.

— Ні. Назви число.

— Я ще не знаю.

П'ятеро мовчки дивилися на неї.

Аріна ледь стримувала сміх.

Учора вони раділи, що Ольга кричала й тікала.

Сьогодні, здається, самі починали шкодувати, що Софія нікуди не тікає.

— Наступне запитання, — сказала журналістка.

Один із чоловіків тихо застогнав.

— Може, покличемо її маму?

Аріна розсміялася.

Схоже, Ольга залишалася улюбленою представницею цієї родини серед п'ятьох потойбічних мешканців квартири.