Розділ 3 Перша ніч

Уночі квартира нарешті стихла.

Аріна лягла спати, влаштувавшись під ковдрою. Навпроти неї на іншому ліжку вже лежала Мілана.

— Добраніч, — тихо сказала Мілана.

— Добраніч.

За стіною чулося, як хлопці ще щось обговорюють.

Аріна заплющила очі.

Після насиченого дня їй хотілося тільки одного — виспатися.

Вона вже майже заснула, коли почула тихий шурхіт.

Аріна розплющила очі.

На кілька секунд усе стихло.

Вона подивилася на Мілану. Та спала.

— Напевно, здалося, — пробурмотіла Аріна.

Вона знову заплющила очі.

А в темному кутку кімнати тим часом стояла одна з істот.

Вона уважно спостерігала за дівчатами.

Поруч безшумно з'явилася інша.

— Вона спить?

— Схоже на те.

— Може, зараз?

— Ні.

— Чому?

— Ми ще не знаємо, як вони реагують.

— Але вони ж люди.

— Саме тому.

Істота зиркнула на Аріну.

— Думаєш, вона справді нас не боїться?

— Не знаю.

— А якщо боїться, але прикидається?

— Тоді завтра дізнаємося.

Вони ще трохи постояли в темряві.

Аріна раптом розплющила очі.

— Я вас чую.

Істоти завмерли.

Мілана сонно перевернулася на інший бік.

— Що там?

— Нічого, — відповіла Аріна. — Спи.

Вона знову заплющила очі.

Істоти повільно зникли.

— Вона точно нас чула?

— Так.

— І навіть не закричала?

— Ні.

— Дивна людина.

— Дуже.

У сусідній кімнаті тим часом Матвій перевернувся уві сні.

— Тихіше там…

Істоти переглянулися.

Схоже, перша ніч із новими квартирантами обіцяла бути доволі цікавою.

Шурхіт повторився.

Цього разу він став сильнішим.

Аріна розплющила очі й підняла голову.

— Ви серйозно?

Мілана теж прокинулася.

— Що сталося?

Шурхіт пролунав знову.

Аріна подивилася в темний куток кімнати.

— Я вас попереджаю. Якщо ви не заспокоїтеся, я священика приведу!

У кімнаті миттєво стало тихо.

Так тихо, що було чути навіть цокання годинника.

Мілана сонно подивилася на Аріну.

— Ти зараз справді погрожуєш привидами священиком?

— А що мені ще робити? Вони спати не дають.

У темному кутку дві істоти перезирнулися.

— Вона сказала… священика?

— Так.

— І святу воду?

— Думаю, це наступний етап.

— Заспокоюємося?

— Негайно.

Шурхіт припинився.

Аріна задоволено лягла назад.

— От і домовилися.

Мілана натягнула ковдру до підборіддя.

— Аріно?

— Що?

— А якщо вони справді приведуть когось страшнішого?

Аріна на секунду задумалася.

— Тоді вже будемо розбиратися вранці.

І заснула.

Істоти ще кілька секунд стояли в темряві.

— Вона нас щойно… вигнала спати?

— Схоже на те.

— Ми — потойбічні істоти.

— Я знаю.

— А вона погрожує нам священиком.

— Я теж це помітив.

— Мені це не подобається.

— Мені теж.

— Нічого, — нарешті прошепотіла одна з них. — Вони ще всі здадуться.
Інша задумливо подивилася в бік ліжок.
— Ти справді так думаєш?
— Звичайно.
— А якщо ні?
Перша істота помовчала.
— Тоді… будемо вигадувати щось страшніше.
— Наприклад?
— Не знаю. Але щось точно придумаємо.
У темряві почувся тихий смішок.
А потім істоти зникли.
Вони ще не знали, що найближчими днями саме їм доведеться переглянути свої уявлення про те, хто в цій квартирі кого має боятися.