Глава 2

– Ваша лусочка… – Таль вказала на пластинку, що лежала на краю столу. – Ви ж навмисно її залишили? Заберіть, будь ласка. Ви маєте рацію, я більше не витримаю таких тортур. Зрештою, я лише людська дівчина, яка за іронією долі здатна подарувати дракону спадкоємця. Але якщо запитаєте мене, то я б воліла бути безмагічною і «пустою», аби уникнути подібної долі й цієї «вибраності».

Чоловік зміряв її одним зі своїх пронизливих поглядів і став повільно наближатися, через що дівчина інстинктивно позадкувала. Однак цього разу подібна реакція його не зупинила і він продовжив скорочувати відстань, що їх розділяла.

– Отже, вам ненависна сама думка зблизитися й розділити ложе з кимось із нас? – запитав проклятий якимось особливим голосом, який змусив Тальяну глитнути та стиснути руки в кулаки. – І зовсім не хочеться грошей, слави та пошани, які чекають на драконячу обраницю, коли вона стане матір'ю спадкоємця?

– Так і є, не хочеться, – вичавила вона. – Я навіть не можу себе уявити поруч із кимось лускатим і... Загалом, із драконом. Це ненормально і неприродно... Ми ж належимо до різних видів!

– Це промови чужинки, – прибили до підлоги слова спадкоємця. – Мешканка цього світу ніколи б не сказала чогось подібного. Навіть не подумала б про таке.

«Прокляття! Сама собі могилу рию...»

– Хіба? – не здавалася Таль. – Може, ви просто ігноруєте думку тих людей, які бути з вами зовсім не хочуть? От і уявили собі, що всі просто мріють опинитися у ваших обіймах.

Кронпринц примружився, і в його погляді зараз вирувало синє полум'я. Здається, Тальяна ступила на дуже тонкий лід.

– Леро Діманж, знаєте, що я роблю з тими, хто не згоден з моєю думкою? – пролунало зловісно.

– І що ж? – віддалившись ще на крок, дівчина уперлася спиною в стіну і з жахом усвідомила, що шляхів відступу більше немає.

Побачивши, що жертва опинилася у пастці, лускатий зупинився.

– Я їх переконую, – сказав він. – І повірте мені, для кожного знаходжу потрібні слова. Втім, не лише слова...

От у це вона беззаперечно вірила. Спробуй щось бовкни, коли на тебе насувається ця проклята брила з драконячою мордою і одним поглядом ставить на коліна.

– Свободу волі ще ніхто не скасовував… – жалюгідна спроба відстояти свою думку розбилася об непроникну маску та приглушену посмішку.

– Свобода – поняття дуже розлоге, леро Діманж. Навіть перебуваючи в золотій клітці можна почуватися вільним... – у його руці запалилася ілюзія, де райська пташка сиділа на жердинці в оточенні кручених ґрат і, схоже, чудово проводила час. – І навпаки: будучи вільним, як вітер, відчувати, наче скутий ланцюгами, – інша ілюзія показала безмагічного багатодітного простолюдина, який переорював поле і, здавалося, проклинав усе на світі: і свою непосильну роботу, і безліч ротів, які йому треба годувати, і себе самого, нездатного дати сім'ї краще життя (і який повісив такий тягар на власну шию).

Тут дракон має рацію, і не посперечаєшся. Але це зовсім не означає, що його непрямі погрози загнали її під лід!

– Кожному своє, але я в золотій клітці жити не зможу, – сказала Тальяна якомога миролюбніше (і без того вже образила принца майже у всі можливі способи). – Вибачте, але все це мені не до смаку...

– Якщо ви кажете щиро...

– Абсолютно щиро! – поспішила запевнити Таль. – І єдине, чого я зараз дійсно хочу, – зовсім не становище в суспільстві чи багатство, а щоб не повернулися ті палкі тортури, які змучили мене минулої ночі. Та я сама готова заплатити скільки завгодно, аби цей жах не повторився!

– Шкода, але в цьому випадку грішми проблему не вирішити… – убив надію дракон.

– Якщо не грошима, то чим же? – все ж таки запитала дівчина. – Чи надії справді немає? Невже мені доведеться відчувати це щоночі?!

– Тобто замість цього ви хотіли б опинитися в темниці і побувати в руках ката? – здавалося б, лише кілька слів, але вони прозвучали так страшно... – Повірте, після спілкування з ним ви точно лізли б на стінку і вили від болю. Можна сказати, вам ще пощастило. А покарання на те і покарання, щоб служити повчанням...

– Скільки ж людинолюбства у ваших словах… – не змогла втримати іронію Таль.

– Що я чую? – лускатий схилив голову набік, розглядаючи дівчину як якесь заморське звірятко. – Людина, яка порушила закон (і не один раз!) і заслужила смертну кару, намагається зробити із себе жертву? Не вийде, бо жертва обставин і чужої підлості зовсім не ви, а вам довелося лише частково доторкнутися до цього... Але досить слів! Підійдіть, – попросив його високість.

Тальяна і не подумала зрушити з місця. Та будь вона проклята, якщо з доброї волі наблизиться до цього зловісного індивіда хоч на крок.

– Підійдіть! – цього разу вже скомандував чоловік, і в його голосі прорізалися владні нотки.

Дівчина лише хитнула головою і продовжила прилипати спиною до стіни. Нехай зараз Таль і порушує прямий наказ спадкоємця, але ноги ніби приросли до підлоги і відмовлялися підкорятися його волі.

– Боюся, вам все ж таки доведеться підійти... – тон його високості змінився, в ньому залунали якісь особливі нотки, і Тальяна відчула, що її як магнітом тягне до дракона.