– Які вже тут жарти?! Заради жартів чоловік не ввалюється в кімнату жінки посеред ночі... – невдоволено озвалася вона. – Адже я всього лише не розрахувала інгредієнти і зіпсувала експериментальне зілля. Ну арештуйте мене за це, право слово!
Однак її спроба засоромити герцога успіху не мала.
– Зілля та ваша косорукість до нашої розмови не мають жодного стосунку, – бастард зробив ще один крок і підняв руку, в якій була лусочка. – Зате ця річ – має, і навіть дуже. Я повторю своє запитання: як вона тут опинилася?
– Кажу ж, знайшла, – продовжувала брехати Таль. – Але я на неї не претендую. Якщо це ваше, то забирайте, будь ласка. І більше не втрачайте, – додала вона, не встигнувши прикусити собі язика, про що тут же пожалкувала, бо після цієї заяви на обличчі чоловіка заграли жовна.
– Не втрачайте?! – гаркнув Реністер, змусивши Тальяну здригнутися, після чого підняв вільну руку – і дівчину потягло до нього як магнітом.
Вона не розуміла, що відбувається, ноги самі, хай і неохоче, несли до сердитого співрозмовника, очі якого зараз повністю втратили вигляд, що хоч чимось нагадував людський, і майже горіли золотим полум'ям, змушуючи дивитися в них, дивитися, дивитися...
– Як. Це. Сюди. Потрапило. М? – голос бастарда, що донісся до Таль, звучав віддалено, ніби збоку, а сама вона перебувала в дивному заціпенінні і не могла поворухнутися.
Зараз він впливав на неї драконячою магією, і опиратися цьому було практично неможливо. Нічого не скажеш, чудовий метод допиту. Губи тремтіли і самі собою готові були розкритися й викласти правду-матку, стримувалась дівчина лише неймовірним зусиллям волі, яка слабшала з кожною миттю.