Глава 13 (1) від 24.07 (1)

– Як ця річ тут опинилася? – герцог нависав над дівчиною, пригнічуючи, змушуючи відчувати себе нікчемною та жалюгідною, а ще слабкою, надто слабкою, щоб дати відсіч. Його енергетика тиснула і майже розплющувала будь-які спроби внутрішнього опору, сутність дракона прагнула підім'яти під себе і повністю підкорити.

Жахливо, огидно, неприйнятно. Таль ненавиділа ці відчуття, терпіти не могла бути безпорадною і прогинатися під інших, чим більшою чи меншою мірою доводилося займатися вже чотири роки. Але ще ніколи (ніколи!), до самого цього дня, до знайомства з ненависним Реністером, в ній настільки не зріли протест і обурення, які (на жаль) доведеться придушувати в зародку, щоб не накликати на свою голову ще більшу біду, ніж вже накликала.

Оскільки складні ситуації вимагають таких же непростих рішень, мозок Тальяни працював у посиленому режимі, намагаючись вигадати достовірне виправдання. Довелося майстерно брехати.

– О, ви теж звернули на неї увагу? – натхненно вигукнула вона, зобразивши на обличчі захоплення, покликане прикрити зростаючу паніку. – Гарна річ, правда ж? Не знаю, що це, але вона одразу впала мені в очі. Знайшла її сьогодні у дворі замку. Така гарна форма, а матеріал який... Чудово просто!

– Леро Діманж, не намагайтеся вдавати, ніби не уявляєте, що це таке, – бастард примружився.

– О, ви мене зацікавили! – Таль намагалася, щоб її голос справді звучав зацікавлено. – І що це таке? Амулет? Або... О, тільки не кажіть, що це якийсь заборонений артефакт! – Тепер вона додала нотки переляку. – І мене... мене що, покарають за те, що я лише знайшла його на подвір'ї?

– Навіть більш ніж, – чоловік не зводив з дівчини пронизливих очей, у яких часом прослизала його звірина суть. Бр-р-р-р...