Розділ 26. «Тільки на зуб?»

Я довго думала, що написати Маркові.

Настільки довго, що в якийсь момент відкрила наш чат, побачила порожній рядок для повідомлення і зрозуміла, що не хочу більше нічого пояснювати через екран.

Між нами й без того вже було занадто багато слів, написаних тоді, коли треба було просто подивитися одне одному в очі.

Тому наступного дня я зробила те, що Марко точно від мене не очікував.

Записалася до нього на прийом.

Не написала напряму.

Не попросила залишити для мене час.

Просто зателефонувала в клініку, назвала прізвище й сказала, що хочу потрапити до Марка Андрійовича Терлецького.

Адміністраторка кілька секунд шукала щось у системі.

— Є віконце о шістнадцятій сорок.

— Підійде.

— Що вас турбує?

Я подивилася на себе в дзеркало.

— Поки що нічого.

На тому кінці запала коротка пауза.

— Профілактичний огляд?

— Так. Саме так.

Поклавши слухавку, я усміхнулася.

Ніколи ще профілактичний огляд не здавався мені настільки ризикованою справою.

О шістнадцятій тридцять п'ять я вже сиділа в коридорі клініки. Усе тут було знайомим. Той самий запах. Ті самі світлі стіни. Та сама тиша, яку час від часу порушували голоси з кабінетів. І я раптом дуже чітко згадала себе кілька тижнів тому. Зі зламаним зубом. Роздратовану. Налякану. Абсолютно не готову до того, що чоловік, який тоді нахилився до мене в білому халаті й сказав відкрити рот, дуже скоро стане людиною, через яку я навчуся робити набагато складніше. Говорити правду. Навіть тоді, коли вона незручна. Особливо тоді.

Двері кабінету відчинилися. Вийшла жінка середнього віку, подякувала комусь усередині й пішла коридором.

За кілька секунд у дверях з'явився Марко. У білому халаті. У рукавичках. З тим самим професійно спокійним обличчям. Він спочатку глянув на планшет у руці. Потім на мене. І завмер. Не надовго. Але достатньо, щоб я побачила.

— Добрий день, Марку Андрійовичу.

Він продовжував дивитися. Я піднялася.

— У вас пацієнтка.

Марко перевів погляд на планшет. Потім знову на мене.

— Соломіє.

— Так?

— Що ти тут робиш?

— Дуже професійне запитання лікаря.

Кутик його рота ледь сіпнувся.

— Заходь.

Оце вже було краще.

Я сіла в крісло. Те саме. Марко зачинив двері, повернувся до мене й кілька секунд просто стояв, схрестивши руки на грудях.

— Що болить?

Я подивилася на нього.

— Нічого.

— Тоді навіщо ти записалася?

— Профілактика.

— Соломіє.

— Що?

— Ти могла написати.

— Могла.

— Подзвонити.

— Теж могла.

— Але записалася на огляд.

— Я дуже відповідальна пацієнтка.

Марко видихнув, але цього разу я вже точно побачила усмішку. Маленьку. Майже неохочу. І від неї в мене всередині стало трохи легше. Він підійшов ближче.

— Добре. Раз уже прийшла, відкрий рот.

Я підняла брови.

— Оце й усе?

— А що?

— Нічого.

Я слухняно відкрила рот. Марко взяв інструмент і нахилився до мене. Кілька секунд справді працював. Серйозно. Професійно. І це було настільки абсурдно після всього, що між нами сталося, що я ледве стримувала усмішку.

— Не рухайся, — сказав він.

Я щось пробурмотіла.

— Не говори.

Я закотила очі.

— Соломіє.

Я знову щось сказала з відкритим ротом. Марко відсунувся.

— Що?

Я закрила рот.

— Ти дуже користуєшся службовим становищем.

— У тебе огляд.

— Я знаю.

— Тоді не розмовляй.

— Не командуй мною.

— Відкрий рот.

Я подивилася на нього.

Він на мене. І раптом усе це стало надто знайомим. Настільки, що я усміхнулася.

— Марку.

— Що?

Я трохи нахилила голову.

— Тільки на зуб?