Розділ 24. «Його версія»

Я не відповіла Андрієві одразу.

Не тому, що не знала, що написати, а тому, що вперше за весь час цього розслідування не хотіла діяти швидше, ніж встигну подумати.

Повідомлення залишалося відкритим на екрані.

«Якщо хочеш справжню версію, давай зустрінемося. Без Марка.»

Ще кілька днів тому ці останні два слова роздратували б мене. Можливо, навіть змусили б погодитися лише тому, що я не любила, коли хтось вирішував, із ким мені можна говорити, а з ким ні.

Тепер вони насторожували.

Андрій міг написати: наодинці.

Міг написати: без редакції.

Міг просто запропонувати каву. Але він написав саме:

Без Марка.

Отже, Марко був для нього важливим.

Навіть зараз.

— Я б не відповідав одразу, — сказав Назар.

Я відірвала погляд від телефона.

— Чому?

— Бо він чекає.

— Звичайно, чекає. Він щойно написав.

— Я не про відповідь.

Назар підсунув стілець ближче.

— Він чекає твоєї реакції. Подивись, як сформульовано. Не «у статті є неточності». Не «хочу прокоментувати». Він одразу говорить, що ти копаєш не туди, а потім пропонує «справжню версію». Це приманка.

Я усміхнулася.

— Коли ти став таким підозрілим?

— Приблизно тоді, коли почав працювати з тобою.

— Погано впливаю?

— Катастрофічно.

Я знову подивилася на екран. Назар мав рацію. Андрій знав, на що натиснути. На мою цікавість.

І ще на дещо. На Марка.

Я відкрила переписку з Марком. Палець завис над клавіатурою.

— Що ти робиш? — запитав Назар.

— Те, що мала зробити минулого разу.

Я почала писати.

«Мені написав Андрій. Він прочитав статтю й запропонував зустрітися. Написав окремо: «без Марка». Я погоджуся, бо це стосується розслідування. Але не хочу, щоб ти знову дізнався про щось, що стосується тебе, від когось іншого».

Перечитала. Хотіла додати:

«Я сумую.»

Не додала. Хотіла написати:

«Мені дуже шкода.»

Теж не додала.

Зараз це було б схоже на спробу використати розслідування як привід знову ввійти в його життя.

Я натиснула «надіслати».

Назар дивився на мене.

— Йому?

— Так.

— Правильно.

Я підняла брову.

— Ти сьогодні напрочуд мудрий.

— Запиши дату.

Телефон залишався мовчазним. Я чекала хвилину. Потім дві. Нічого.

— Не відповість, — сказала я.

— Може, працює.

— Може.

— А може, просто ще злиться.

Я подивилася на Назара.

— Ти завжди так добре підтримуєш?

— Я намагаюся не брехати.

— У вас із Марком підозріло багато спільного.

— Не кажи йому. Ще приревнує.

Я мало не усміхнулася.

Майже.

Телефон нарешті завібрував.

Серце відреагувало швидше, ніж я встигла глянути на екран.

Марко.

Одне повідомлення.

«Добре. Дякую, що сказала.»

І все. Я перечитала його кілька разів.

Жодного «не йди».

Жодного «будь обережна».

Жодного питання.

Чотири слова. Ввічливі. Правильні. Чужі. Я заблокувала телефон.

— Відповів? — запитав Назар.

— Так.

— І?

— Подякував.

Назар подивився на моє обличчя й вирішив більше нічого не питати.

Андрієві я відповіла через пів години.

«Добре. Сьогодні о 18:00. Місце оберу я.»

Він прочитав майже одразу.

«Домовилися.»

Я написала назву ресторану неподалік редакції. Досить людного, щоб не почуватися незатишно, і досить тихого, щоб можна було нормально говорити.

Наступне повідомлення змусило мене усміхнутися.