Розділ 23. «Після»

Наступного ранку я прокинулася раніше будильника й кілька секунд лежала нерухомо, дивлячись у стелю.

Першою думкою був Марко.

Другою — що я не хочу думати про Марка.

Третьою — знову Марко.

Я перевернулася на бік і дістала телефон. Жодного повідомлення. Звичайно. Учора він сказав достатньо, щоб я зрозуміла: зараз він не збирається писати мені «доброго ранку» й питати, чи я поснідала. І все-таки якась дурна частина мене сподівалася, що вночі він передумає.

Не передумав.

Я відкрила наш чат.

Останні кілька повідомлень були ще з тих часів, коли ми не знали, що через кілька годин стоятимемо біля редакції й говоритимемо одне одному речі, які вже не можна повернути назад.

Я почала набирати:

«Мені шкода.»

Стерла.

«Я хочу поговорити.»

Теж стерла. Потім просто заблокувала телефон.

Не тому, що не хотіла говорити.

Я не знала, чи маю право знову лізти до нього зі своїми словами одразу після того, як він попросив часу.

Уперше за весь час нашого знайомства я вирішила не тиснути.

І мені це страшенно не подобалося.

У редакцію я прийшла раніше за всіх. Мені хотілося роботи. Будь-якої. Звичайної. Такої, де існують абзаци, факти, дедлайни й помилки, які можна виправити кнопкою Delete.

Назар прийшов хвилин через десять, поставив сумку біля столу й одразу глянув на мене.

— Ого.

Я підняла очі.

— Що?

— Ти тут раніше за мене.

— Трапляється.

— Ні.

Він зняв куртку.

— Що сталося?

— Нічого.

Назар сів.

— Добре.

Я навіть здивувалася.

— І все?

— А ти хочеш, щоб я питав?

— Ні.

— От і чудово.

Він увімкнув комп'ютер. Через хвилину додав:

— Але виглядаєш ти жахливо.

Я повільно повернула голову.

— Дякую.

— Будь ласка.

— Це твоя версія підтримки?

— Я можу сказати «ти прекрасна», але ми обоє знатимемо, що це брехня.

Я несподівано засміялася. І одразу відчула, наскільки мені це було потрібно. Назар глянув уважніше.

— Це через статтю?

Усмішка зникла.

— Частково.

— Він прочитав?

Я кивнула.

— Погано?

— Дуже.

Назар уже не жартував.

— Через те, що ми опублікували?

— Через те, що я не сказала йому до публікації.

Назар відкинувся на спинку стільця.

— Ага.

Мене це «ага» роздратувало.

— Що?

— Нічого.

— Не починай.

— Я не починаю. Просто розумію, чому він злиться.

Я дивилася на нього.

— Ти зараз на його боці?

— Я не на боці Марка. І не на твоєму. Я просто кажу, що якби людина розповіла мені щось дуже особисте, а потім я побачив основу цієї історії в матеріалі, про який вона мене не попередила, мені теж було б паршиво.

Я опустила очі. Найгірше було чути це вже вдруге. І від людини, яка не була емоційно втягнута.

— Я знаю.

— Тоді не добивай себе.

— Дуже корисно.

— Я серйозно. Ти помилилася. Це не означає, що треба тепер ходити тут із обличчям людини, яка особисто зруйнувала журналістику.

— Дякую, Назаре.

— Завжди радий.

У цей момент відчинилися двері кабінету Віктора Степановича.

— Соломіє.

Я підняла голову.

— Так?

— Зайди.

Я кинула короткий погляд на Назара. Він одразу зробив вигляд, що неймовірно зайнятий.

Зрадник.

Віктор Степанович  сидів за столом із відкритою статтею на екрані.

Я сіла навпроти.

— Уже бачила статистику?

— Ні.