Розділ 22. «Межа»

До редакції я приїхала раніше за Маркову каву.

Саме так я почала вимірювати ранок, коли побачила на екрані телефона його повідомлення.

«Ти забула випити каву.»

За ним майже одразу прийшло друге.

«І нормально поснідати. Круасан Романа не рахується.»

Я усміхнулася.

«Я на роботі. Тут є кава.»

Відповідь з'явилася за кілька секунд.

«Те, що ви називаєте кавою в редакції, є злочином проти людства.»

Я вже набирала щось про стоматологів, які занадто багато собі дозволяють після однієї ночі у власному ліжку, але зупинилася.

Після однієї ночі.

Ні.

Усе вже давно було не про одну ніч.

Я заблокувала телефон і поклала його поряд із ноутбуком.

— Оце обличчя мені не подобається.

Я підняла голову. Назар стояв біля мого столу.

— Яке?

— Те, з яким ти щойно дивилася в телефон.

— А що з ним?

Він поставив свою чашку на стіл.

— Так дивляться або на дуже хорошу новину, або на чоловіка. Оскільки хороших новин о восьмій сорок сім у нашій редакції не буває, я роблю висновки.

— Ти забагато часу проводиш поруч зі мною.

— Однозначно. Що знайшла?

Усмішка зникла сама. Я відкрила ноутбук.

— Багато.

За наступні двадцять хвилин я розповіла Назарові майже все, що могла розповісти.

Не про ніч із Марком.

Не про його квартиру.

І навіть не про те, як саме отримала частину інформації.

Я дала Назарові факти.

Старий спортцентр. «Тернові». Історію з неправдивими свідченнями. Гната. Його батька. Людей, із якими тоді познайомився Андрій. Прізвище, яке через роки знову з'явилося в документах, що ми вже кілька днів перевіряли.

Назар спочатку перебивав.

Потім перестав.

А наприкінці взагалі забрав мій блокнот і почав малювати на чистому аркуші схему.

— Почекай. Ось тут старі зв'язки?

— Так.

— А це вже теперішні компанії?

— Так.

— І ця людина є в обох частинах?

— Саме так.

Він провів лінію. Потім ще одну.

Я дивилася, як те, що ще вранці існувало в моїй голові уривками, перетворюється на цілком зрозумілий ланцюг.

Назар відкинувся на стільці.

— Ти розумієш, що це вже не історія про татуювання?

— Розумію.

— І навіть не про компанію хлопців двадцятирічної давності.

— Знаю.

— Тоді чому ти виглядаєш так, ніби хочеш усе це видалити?

Я не відповіла. Назар подивився уважніше.

— Марко?

Я різко підняла очі. Він тихо видихнув.

— Отже, все-таки Марко.

— Тихіше.

— Я й так тихо.

— Ще тихіше.

Назар нахилився до мене.

— Він був одним із них?

Я повільно кивнула.

— І частину цього ти знаєш від нього?

Знову кивнула. Назар кілька секунд мовчав.

— Віктор Степанович має про це знати.

— Назаре...

— Соломіє, має.

— Я знаю.

— Тоді чому ми ще сидимо?

Тому що вранці я прокинулася в Марковому ліжку.

Тому що кілька годин тому він дивився мені в очі й розповідав речі, які явно не призначалися для редакційної статті.

Тому що я сама сказала йому: зараз я Соломія.

І тепер Соломія сиділа за редакційним столом, а журналістка відкривала новий документ.

***

Віктор Степанович вислухав нас до кінця.

Цього разу він не перебивав навіть тоді, коли Назар почав пояснювати свою схему настільки захоплено, що двічі встав із крісла й один раз забрав у керівника ручку.

Коли ми закінчили, той ще кілька секунд мовчки дивився на аркуші перед собою.

— Оце вже матеріал, — сказав він.

Я відчула не радість.

Навпаки. Щось важке опустилося всередині. Ще кілька днів тому я віддала б багато, щоб почути від нього саме ці слова.