Розділ 21. «Ранок, який усе зіпсував»

Розділ 22. «Ранок, який усе зіпсував»

Я прокинулася від того, що мені було тепло.

Не просто тепло, а настільки добре, що перші кілька секунд я навіть не намагалася зрозуміти, де перебуваю. Під щокою було чуже плече, на талії лежала важка чоловіча рука, а мої ноги якимось абсолютно безсоромним чином переплелися з чужими.

Потім пам'ять повернулася.

Марко.

Його квартира.

Вино.

Розмова про Андрія.

Роман.

А потім усе те, що мало закінчитися словами «сьогодні ми просто спимо» і, звичайно, ними не закінчилося.

Я обережно розплющила очі.

Марко спав поруч.

І це було дивно.

Я вже бачила його вранці, але тут усе відчувалося інакше. Можливо, тому, що цього разу я прокинулася не у своїй квартирі, куди він прийшов і звідки міг піти, а в його ліжку, серед його речей, у просторі, який до вчорашнього вечора належав тільки йому.

Уві сні Марко виглядав молодшим. З обличчя зникла звична зосередженість, волосся було скуйовджене, а одна рука все ще міцно тримала мене біля себе, наче навіть уві сні він не збирався нікуди відпускати.

Я дозволила собі кілька секунд просто дивитися.

Потім ще кілька.

А тоді Марко, не розплющуючи очей, сказав:

— Це вже трохи моторошно.

Я здригнулася.

— Ти не спиш?

— Уже ні.

— Давно?

— Достатньо, щоб зрозуміти, що мене розглядають.

Я піднялася на лікоть.

— Я не розглядала.

Він нарешті розплющив очі.

— Звичайно.

— Я думала.

— Про моє обличчя?

— У тебе дуже висока самооцінка зранку.

— Ти лежиш у моєму ліжку й дивишся на мене.

— Це суто дослідницький інтерес.

Марко повільно усміхнувся.

— Журналістський?

— Саме так.

— І які висновки?

Я зробила вигляд, що серйозно замислилася.

— Об'єкт дослідження самовпевнений, маніпулятивний і вночі займає приблизно сімдесят відсотків ліжка.

— Неправда.

— Я мало не впала.

— Ти сама всю ніч лізла на мою половину.

Я обурено відкрила рот.

— Я?!

— Ти.

— Наклеп.

— У мене є свідок.

— Хто?

— Я.

— Зацікавлена сторона. Свідчення не приймаються.

Марко засміявся, а потім раптом перевернувся на бік і притягнув мене ближче.

— І куди ти зібралася?

— Нікуди.

— Тоді лежи.

— Ти командуєш.

— Так.

— Мене це дратує.

— Я знаю.

Він поцілував мене.

Не так, як учора ввечері.

Цей поцілунок був лінивим, сонним і зовсім не поспішав ставати чимось більшим. Марко торкнувся пальцями мого обличчя, прибрав волосся з щоки, а я раптом усвідомила, що саме така його ніжність небезпечніша для мене за всю вчорашню пристрасть.

До пристрасті можна поставитися як до хімії.

До ранкового поцілунку без жодної причини — значно складніше.

Я першою відсунулася.

— Мені треба на роботу.

— Котра година?

Я простягнула руку до телефона.

— Сьома двадцять.

— Тоді тобі ще не треба на роботу.

— Мені треба додому.

— Навіщо?

Я подивилася на нього.

— Наприклад, переодягнутися.

Марко оглянув мене.

— Не бачу проблеми.

Я натягнула ковдру вище.

— Тому що ти зараз бачиш мене без одягу.

— Саме тому й не бачу проблеми.

Я вдарила його подушкою.

— Безсоромний.

— Після вчорашнього це дуже дивна претензія.

— Не нагадуй.

— Чому? Мені сподобалося.

— Марку!