Розділ 20. «Залишайся»

— Я хочу дещо уточнити.

Марко зупинився посеред коридору й озирнувся на мене.

— Мені вже страшно.

— Ти сказав «залишайся».

— Так.

— А потім одразу повів мене до спальні.

Він опустив погляд на наші переплетені пальці, потім знову подивився мені в очі.

— У мене там ліжко.

— Дуже переконливе пояснення.

— Можу постелити тобі на дивані.

Я мало не образилася.

— Навіть не смій.

У його очах з'явилася усмішка.

— То визначся.

— Я визначилася. Я спатиму з тобою.

— Саме спатимеш?

Я примружилася.

— Терлецький.

— Я просто уточнюю умови договору.

— Професійна деформація?

— Ні. Досвід спілкування з однією журналісткою, яка дуже любить потім казати, що її неправильно зрозуміли.

— Я такого ніколи не казала.

— Поки що.

Я вже збиралася відповісти, коли Марко відчинив двері. І я вперше побачила його спальню. Вона була напрочуд звичайною. Велике ліжко, темна постіль, книжка на тумбочці, годинник, крісло біля вікна й сорочка, кинута на його спинку.

— Ти навіть не заправив ліжко.

— Я не знав, що сьогодні буде інспекція.

— А якби знав?

— Змінив би квартиру.

Я засміялася й підійшла до вікна. Звідси місто виглядало зовсім інакше: вогні, темні дахи, кілька освітлених вікон у будинку навпроти. Марко залишився біля дверей. Я відчувала його погляд спиною.

— Не дивись на мене так.

— Ти навіть не бачиш, як я дивлюся.

— Відчуваю.

— І як?

Я обернулася. Він справді дивився. Без звичної іронії. Мій погляд мимоволі затримався на ньому довше, ніж треба. Після всіх наших розмов, суперечок і недомовок мені раптом захотілося хоча б на кілька хвилин перестати щось з'ясовувати.

— Ти обіцяв, що ми будемо спати, — нагадала я.

— Я нічого не обіцяв. Ти повідомила умови.

— А ти погодився.

— Я сказав, що почув.

— Яка юридично слизька людина.

Марко підійшов ближче.

— Можу відійти.

— Можеш.

Він не відійшов. Я теж залишилася на місці. Між нами було ще трохи простору, але його вже не вистачало, щоб удавати, ніби ми обоє думаємо про сон.

— Марку.

— Що?

— Ти спеціально чекаєш, поки я перша тебе поцілую?

— Можливо.

— Чому?

— Хочу переконатися, що завтра ти не звинуватиш мене в тому, що я знову тебе відволікав.

Я повільно всміхнулася.

— Я все одно звинувачу.

— Тоді немає сенсу чекати.

Він торкнувся моєї талії й притягнув мене до себе. Цього разу поцілунок не був ні обережним, ні повільним. У ньому залишилося занадто багато всього, що ми стримували протягом вечора: його роздратування після зустрічі з Андрієм, моя цікавість, наша суперечка, ревнощі, недомовки й те просте бажання, яке виникало між нами щоразу, коли ми опинялися надто близько.

Я обійняла його за шию й відповіла так само жадібно.

Марко притиснув мене ближче, і я відчула, як він усміхнувся, коли я заплутала пальці в його волоссі.

— Не усміхайся, — прошепотіла я йому в губи.

— Чому?

— Дратуєш.

— А ти щойно...

Я не дала йому договорити, знову поцілувавши. Це був найефективніший спосіб змусити Марка Терлецького замовкнути з усіх, які я відкрила. Він відступив разом зі мною до стіни, але в останню мить зупинився й подивився мені в очі.

Ця його звичка переконуватися, що я все ще хочу того самого, спочатку здавалася мені дивною, а тепер хвилювала чи не сильніше за самі поцілунки. Я потягнула його до себе.

Цього було достатньо.

Його губи ковзнули до моєї щоки, потім нижче, до шиї, і я мимоволі відкинула голову, відчуваючи, як від кожного дотику по шкірі розходиться тепло. Усі думки про «Тернових», Андрія, старі статті й завтрашню редакцію почали стрімко втрачати значення.

— Ти жахлива людина, — видихнула я.

Марко підняв голову.

— Чому цього разу?

— Я збиралася бути розумною.

— Завтра побудеш.