Розділ 19. «Не остання історія»

Я повільно забрала руку з-під Маркової долоні й відкинулася на спинку стільця.

— Ти зараз серйозно?

— На жаль.

— Тобто ми щойно витратили майже годину на історію, яку я вже встигла прийняти за головну причину вашої взаємної ненависті, а тепер ти повідомляєш, що це був лише перший сезон?

Марко ледь усміхнувся.

— Я не ненавиджу Андрія.

— Звичайно. Ти просто дивишся на нього так, ніби подумки обираєш, який зуб видаляти без анестезії.

— Я хороший лікар. Я б використав анестезію.

— Це дуже заспокоює.

Я зробила ковток вина, хоча насправді мені вже зовсім не хотілося пити. У голові й без алкоголю було достатньо плутанини.

— Що сталося потім?

Марко не відповів одразу. Він підвівся, забрав наші тарілки й відніс їх до мийки, а я спостерігала за ним і відчувала, як у мені знову прокидається знайоме роздратування.

— Тільки не починай прибирати кухню, щоб уникнути розмови.

— Я не уникаю.

— Ти буквально миєш тарілку посеред драматичної паузи.

— Вона мене дратує.

— Тарілка?

— Ти.

Я усміхнулася.

— Це взаємно.

Він вимкнув воду, витер руки рушником і повернувся до мене. Цього разу Марко не сів навпроти, а сперся стегнами об край кухонного острова зовсім поруч.

— Після тієї ночі я перестав спілкуватися майже з усіма. Не було ніякого урочистого виходу з «Тернових», ніхто не збирав зборів і не оголошував мене ворогом. Ми просто розійшлися.

— А Андрій?

— Андрій не вмів просто відпускати людей.

Я насупилася.

— У якому сенсі?

— Йому завжди було важливо залишитися тим, хто контролює кінець історії. Навіть якщо людина йшла від нього сама, через якийсь час він обов'язково знаходив спосіб нагадати, що останнє слово все одно за ним.

Це звучало дивно знайомо.

Я згадала наші з Андрієм побачення. Його бездоганну ввічливість, легкі жарти, манеру ніколи не тиснути прямо, але водночас дуже м'яко вести розмову туди, куди хотілося саме йому.

Раніше я сприймала це як упевненість. Тепер уже не була такою певною.

— Що він зробив тобі?

Марко подивився на мене.

— Через кілька років після тієї історії ми знову перетнулися.

— Випадково?

— Спочатку так.

— А потім?

— Потім він запропонував мені допомогу.

Я мало не засміялася.

— Чомусь мені вже не подобається слово «допомога».

— Правильно.

— У тебе були проблеми?

Марко похитав головою.

— Навпаки. У мене все нарешті почало складатися. Я закінчував навчання, працював, планував залишатися в місті. Один лікар запропонував мені місце в приватній клініці. Для мене тоді це була дуже хороша можливість.

— І тут з'явився Андрій.

— Так.

— Звідки він узагалі знав?

— Андрій завжди все про всіх знав.

Мені ця фраза не сподобалася.

— Він запропонував гроші?

— Зв'язки. Сказав, що може домовитися про значно кращу клініку, допомогти з орендою кабінету, познайомити з потрібними людьми.

— І ти відмовився.

— Одразу.

— Чому?

Марко подивився на мене так, ніби відповідь була очевидною.

— Бо я вже знав, що безкоштовної допомоги від Андрія не буває.

— Чого він хотів?

— Спочатку нічого. Саме це мало насторожити мене ще більше.

— Марку.

— Я серйозно. Він сказав, що ми вже дорослі, що минуле треба залишити в минулому й що немає сенсу роками носити образи через помилки, які ми зробили у двадцять.

— Дуже зріло.

— Андрій чудово вміє звучати зріло.

— Я помітила.

Марко глянув на мене.

— Тобі він подобався?

Запитання було настільки недоречним, що я кілька секунд просто дивилася на нього.

— Ми зараз серйозно?

— Я просто запитав.

— Ні. Ти щойно розповідав мені про своє минуле, а потім раптом вирішив уточнити, наскільки мені подобався чоловік, із яким я ходила на побачення.

— Отже, подобався.