Розділ 17. «А, чого немає в архіві?»

До редакції я прийшла раніше, ніж зазвичай, хоча заснула далеко після другої ночі й дорогою щиро ненавиділа себе за кожну хвилину, яку вкрала у власного сну заради старих архівів.

Утім, варто було сісти за стіл і відкрити ноутбук, як утома відійшла на другий план. Переді мною знову була та сама коротка замітка.

Нічний конфлікт неподалік спортцентру. Кілька молодих чоловіків у відділку. Один у лікарні. Жодного імені. Жодного нормального пояснення причин.

І речення, яке не давало мені спокою від учора:

Конфлікт розпочався між людьми, які раніше входили до однієї компанії.

Я перечитала його ще раз і вже збиралася відкрити наступний матеріал, коли на край мого столу опустився паперовий стаканчик.

— Ти виглядаєш так, ніби або не спала, або нарешті знайшла щось цікаве.

Я підняла голову.

Назар стояв навпроти з власною кавою в руці й дивився на мене з тією самою виразною цікавістю, яку зазвичай демонстрував, коли підозрював, що хтось у редакції знає більше за нього.

— А третій варіант?

— Ти не спала, бо знайшла щось цікаве.

— Ненавиджу, коли ти вгадуєш.

— Тому що я талановитий.

— Тому що ти нестерпний.

— Це теж.

Він без запрошення підтягнув сусідній стілець і сів поруч. Я глянула на стаканчик.

— Це мені?

— Ні, я просто вирішив поставити свою другу каву на твій стіл і подивитися, скільки часу тобі знадобиться, щоб її вкрасти.

Я взяла стаканчик.

— Дякую.

— Будь ласка. А тепер показуй.

— Що?

— Соломіє, я працюю з тобою не перший день. Коли ти дивишся на екран так, ніби він особисто тебе образив, там щось є.

Я вагалася.

Не тому, що не довіряла Назарові. Навпаки, за час практики в редакції він став тією людиною, до якої я найчастіше йшла, коли матеріал переставав складатися. Назар умів подивитися на історію збоку й помітити те, що я пропускала, захопившись власною версією.

Проблема була в іншому.

Тепер у цій історії був Марко. А про нього я поки що не хотіла говорити ні з ким у редакції. Я повернула ноутбук до Назара.

— Пам'ятаєш спортцентр, який я копаю?

— Звичайно. Ти вже стільки про нього говориш, що скоро я почну сумувати за місцем, у якому ніколи не був.

— Дуже смішно. Подивися на дату.

Назар нахилився до екрана. Він прочитав замітку один раз, потім повернувся до початку й перечитав уважніше.

— І?

— Це останній період, коли в архівах ще трапляються згадки про компанію зі спортцентру. Після цього майже нічого.

— «Майже» чи нічого?

Я подивилася на нього. Ось за це Назар іноді страшенно мене дратував.

— Майже.

— Тоді не кажи «нічого». Це різні речі.

— Добре, тату.

— Я молодший і красивіший.

— Саме тому я сказала «тату».

Він проігнорував мене й знову подивився на матеріал.

— Ти думаєш, це вони?

— Не знаю. Але подивися на останнє речення.

Назар прочитав. Його обличчя трохи змінилося.

— Оце вже цікавіше.

— От і я про те.

— Ти знаєш, хто потрапив до лікарні?

— Ні.

— Хто був у відділку?

— Ні.

— Є протокол?

— Не знайшла.

— Інші видання писали?

— Поки що нічого нормального.

Назар відкинувся на спинку стільця.

— Тобто наразі в тебе є стара замітка про бійку біля місця, де збиралася компанія, яку ти досліджуєш, і припущення, що це може бути пов'язано.

Коли він сформулював це вголос, моя майже детективна сенсація раптом стала значно менш сенсаційною.

— Ти вмієш зіпсувати момент.

— Це моя робота. Твоя — закохатися у версію. Моя — сказати, що вона поки що нічого не доводить.

Слово «закохатися» вдарило трохи не туди, куди Назар цілився. Я зробила ковток кави, щоб не видати реакції.

— Я не закохалася у версію.

— Чудово. Тоді перевіряй.

— Саме це я й збиралася робити, доки ти не прийшов.

— І приніс тобі каву.

— Це єдине, що тебе рятує.

Назар уже хотів щось відповісти, коли позаду нас пролунав голос Віктора Степановича: