Розділ 15. «Різні версії однієї історії»

Цього разу Андрій не запропонував ні кондитерської, ні галереї, ні місця з правильно виставленим світлом і десертами, назви яких я не вміла вимовляти. Ми домовилися просто пройтися після роботи, і це мені навіть сподобалося. Між нами більше не було необхідності називати зустріч побаченням, а отже, я могла не думати, чи достатньо гарно виглядаю для чоловіка, з яким уже вирішила не будувати стосунків.

Хоча губи я все одно підфарбувала. Виключно тому, що вони були сухі. Принаймні саме це я сказала собі перед дзеркалом у редакції.

Андрій чекав неподалік. Побачивши мене, він усміхнувся, але цього разу в його поведінці було трохи менше звичної легкості. Я помітила це майже одразу, хоча він, як завжди, виглядав так, ніби навіть вітер перед зустріччю з ним отримав інструкцію, як правильно ворушити його волосся.

— Привіт.

— Привіт.

Він подивився на мене уважніше.

Я усміхнулася, але не стала одразу переходити до запитань. Ми рушили вулицею, кілька хвилин говорили про роботу, і я чекала, що Андрій сам повернеться до теми, заради якої написав.

Він зробив це тільки тоді, коли ми відійшли достатньо далеко від людного центру.

— Ти запитувала про татуювання.

— Запитувала.

Андрій засунув руки в кишені пальта й кілька секунд дивився перед собою.

— Учора я сказав, що це просто молодість. Насправді це не зовсім так.

— Я вже здогадалася.

Він повернув до мене голову.

— Знайшла щось?

Ось тут я могла розповісти про старі матеріали, фотографії й знак на стіні спортцентру. Могла одразу сказати, що знаю про «Тернових», і подивитися на його реакцію.

Але не стала.

— Ти перший почав цю розмову. Отже, перший і розповідай.

Андрій тихо засміявся.

— Я забув, яка ти вперта.

— Ти знаєш мене недостатньо довго, щоб уже встигнути це забути.

— Справедливо.

Ми пройшли ще кілька метрів, перш ніж він заговорив знову.

— Колись була компанія хлопців. Ми разом тренувалися, проводили багато часу в одному спортцентрі, постійно десь встрявали, сварилися, мирилися і вважали себе значно дорослішими, ніж були насправді.

У мене всередині все напружилося, але я продовжувала йти поруч, не перебиваючи.

— І ви називали себе «Терновими»?

Андрій зупинився.

Лише на мить, але я помітила.

Потім він подивився на мене зовсім інакше.

— Значить, ти все-таки знайшла.

— Дещо.

— Наскільки «дещо»?

— Достатньо, щоб зрозуміти, що татуювання не було випадковою дурницею у сімнадцять років.

Андрій кілька секунд мовчав, а тоді кивнув, ніби остаточно вирішив, що приховувати очевидне вже немає сенсу.

— Так. Це був наш знак.

Незважаючи на те, що я вже сама дійшла цього висновку, почути підтвердження вголос виявилося зовсім іншим.

— У всіх був такий?

— Не відразу. Спочатку ми просто малювали його де завгодно. На стінах, речах, у зошитах. Знаєш, як це буває, коли тобі сімнадцять і здається, що ваша компанія — центр всесвіту. Потім комусь прийшла геніальна ідея зробити татуювання.

— І всі погодилися?

— Майже.

— Скільки вас було?

Андрій усміхнувся краєчком губ.

— Ось тепер точно почалося інтерв'ю.

— Ти сам запросив журналістку поговорити.

— Я запросив Соломію.

— Вона теж ставить багато запитань.

— Я вже зрозумів.

Мені подобалося, що він жартував. Це не дозволяло розмові перетворитися на допит, хоча я відчувала, що за його легкістю цього разу щось ховається.

— Чому саме терновий вінок?

Андрій трохи помовчав.

— Це довга історія. Спочатку назва з'явилася майже випадково, а потім ми самі придумали їй стільки значень, що вже не могли згадати, яке було першим. Терни мали означати, що до своїх ми не підпускаємо чужих і що кожен, хто спробує зачепити одного, матиме справу з усіма.

Я згадала фразу зі своїх записів.

«Своїх не кидають.»

Тепер вона звучала зовсім інакше.

— Дуже романтично.

— Нам було по сімнадцять-дев'ятнадцять років, Соломіє. У цьому віці чоловіки здатні надати сакрального значення навіть однаковим шкарпеткам.

Я засміялася.

— Нарешті щось правдоподібне.

Андрій теж усміхнувся, але майже відразу посерйознішав.