Розділ 14. «Знайоме татуювання»

Я перечитала повідомлення Андрія вдруге.

«Привіт, Соломіє. Мені здається, ми залишили одну розмову незакінченою».

Він мав рацію, і саме це було найбільш незручним.

Можна було скільки завгодно переконувати себе, що ми нічого одне одному не обіцяли, що кілька зустрічей не роблять людей парою і що я мала повне право піти з галереї з ким завгодно. Усе це було правдою, але існувала ще звичайна людська порядність, а з нею того вечора я повелася не найкращим чином.

Я набрала відповідь, стерла її, написала іншу й теж стерла. У якийсь момент зрозуміла, що поводжуся так, ніби складаю офіційну заяву про міжнародний конфлікт, а не відповідаю чоловікові, з яким двічі пила каву.

Зрештою написала просто:

«Так. Вибач. Я справді не дуже гарно тоді вчинила».

Відповідь прийшла не одразу.

«О, мені подобається початок».

Я мимоволі усміхнулася.

«Не захоплюйся. Довгого покаянного листа не буде».

«А я вже уявив тебе під моїми дверима з квітами».

«Можу принести кактус».

«Символічно».

Я похитала головою.

Ось таким Андрій і був. Навіть образу він примудрявся загортати в щось м'яке й акуратне, ніби вона теж мала відповідати загальній композиції.

Наступне повідомлення прийшло за хвилину.

«Давай просто побачимося. Без галерей, без культурної програми й, бажано, без стоматологів».

Останнє слово змусило мене перестати усміхатися.

Я відчула знайоме тепло десь під ребрами, бо пам'ять, якій ніхто не давав дозволу, одразу підсунула мені Маркове обличчя, його губи й те, як він дивився на мене сьогодні вранці.

Я швидко відклала телефон.

От тільки не це.

Мені треба було поговорити з Андрієм, і я хотіла зробити це нормально. Не тому, що збиралася щось із ним продовжувати, а саме тому, що вже майже знала: продовжувати не хочу.

Через кілька хвилин я погодилася. Ми домовилися зустрітися наступного дня після роботи. Андрій запропонував невелику кондитерську в центрі, і, коли я побачила його біля входу, мені захотілося засміятися ще до того, як ми привіталися.

На ньому було світле пальто, тонкий шарф, недбало перекинутий через шию так акуратно, що я сильно сумнівалася в його недбалості, і рукавички, які він зняв, щойно побачив мене.

— Не смійся, — сказав він замість привітання.

— Я ще нічого не сказала.

— У тебе обличчя говорить.

— Я просто думаю, скільки часу ти витратив, щоб шарф лежав саме так.

Андрій машинально торкнувся його.

— Дві хвилини.

Я підняла брови.

— Сім.

— Оце вже більше схоже на правду.

Він усміхнувся й відчинив переді мною двері.

— Я радий, що твоя жорстокість нікуди не зникла.

— А я боялася, що ти запросив мене для серйозної розмови.

— Запросив. Але серйозно розмовляти голодним — ознака емоційної незрілості.

— Це ти зараз вигадав?

— Так. Але звучить переконливо.

Усередині пахло ваніллю, корицею й свіжою випічкою. Звичайно. Я мало не засміялася вдруге. Андрій обрав кондитерську, яка пахла так само, як він.

— Що? — запитав він, помітививши мій вираз.

— Нічого.

— Знову це обличчя.

— Я просто зрозуміла, що це дуже твоє місце.

Він озирнувся.

— Це комплімент?

— Поки не вирішила.

— Тоді я прийму як комплімент.

Ми сіли біля вікна. Андрій замовив щось із довгою французькою назвою, яку вимовив надто правильно, а я взяла чай і звичайний шоколадний десерт, принципово відмовившись називати його так, як було написано в меню.

Перші кілька хвилин ми говорили про дрібниці, і я була йому за це вдячна. Андрій не вимагав пояснень одразу, не демонстрував образи й не намагався змусити мене почуватися винною.

Саме тому першою заговорила я.

— Я справді хочу вибачитися за галерею.

Він відклав ложечку.

— Я знаю.

— Ні, послухай. Я повелася некрасиво. Навіть якщо між нами нічого не було визначено, я прийшла туди з тобою і не мала просто зникати.

Андрій кілька секунд дивився на мене, а потім злегка кивнув.

— Добре. Вибачення прийнято.