Розділ 13. «Повернутися до роботи»

До редакції я все-таки запізнилася.

Не настільки, щоб мою відсутність встигли оголосити загальноміською проблемою, але достатньо, щоб, переступивши поріг, я одразу відчула легкий сором людини, яка чудово знає причину свого запізнення і точно не збирається називати її вголос.

Я швидко привіталася, зняла пальто й сіла за свій стіл, намагаючись поводитися так, ніби цей ранок нічим не відрізнявся від десятків інших.

Насправді відрізнявся.

І найбільше мене дратувало те, що моє тіло пам'ятало про це значно краще, ніж було доречно пам'ятати посеред робочого дня.

Варто було мені на кілька секунд перестати дивитися в монітор, як пам'ять слухняно повертала Марка. Його губи, спочатку майже обережні, а потім зовсім не обережні. Його долоні на моїй талії. Те, як він дивився на мене в ті короткі миті, коли між нами залишалося достатньо відстані, щоб я могла нормально дихати й думати.

Особливо думати.

З цим учора взагалі були проблеми. Я торкнулася пальцями губ і відразу ж прибрала руку, озирнувшись навколо.

Чудово, Соломіє.

Ще почни загадково усміхатися в монітор, і до обіду вся редакція знатиме, що твоя затримка сьогодні вранці була пов'язана зовсім не з громадським транспортом.

Я відкрила робочий документ і змусила себе прочитати перший абзац. Потім другий. Повернулася до першого, бо зрозуміла, що за останні кілька хвилин очі справді рухалися по тексту, а мозок у цей час займався зовсім іншими справами.

Зосередитися вдалося не одразу.

У цьому була якась дивна несправедливість. Марко, найімовірніше, вже сидів у своєму кабінеті, абсолютно спокійний і зібраний, дивився комусь у рот і професійно розповідав про карієс, наче вранці не залишав мою квартиру після ночі, через яку я тепер не могла прочитати два абзаци поспіль.

Ця думка мене навіть трохи образила. А потім я уявила його в білому халаті й зрозуміла, що вибрала дуже невдалий спосіб перестати про нього думати. Я видихнула, відсунула телефон подалі й відкрила папку з матеріалами, над якими працювала останні дні.

Робота завжди допомагала.

Принаймні раніше.

Переді мною знову з'явилися знайомі записи, уривки старих матеріалів і нотатки, зроблені поспіхом після розмов. Я розклала їх перед собою, відкрила блокнот і поступово відчула, як думки нарешті починають повертатися туди, де їм належало бути.

До старого спортцентру.

До людей, які колись там збиралися.

До історії, яка щоразу ставала трохи складнішою, щойно мені починало здаватися, що я нарешті щось зрозуміла.

І до назви, яку я вже кілька разів обвела ручкою.

«Тернові»

Я довго дивилася на це слово.

У моїх записах уже було достатньо суперечностей, щоб перестати сприймати цю історію як звичайну розповідь про компанію хлопців із району. Одні згадували їх майже з теплотою, інші ставали обережнішими, щойно чули назву, а хтось узагалі намагався переконати мене, що через стільки років немає сенсу ворушити минуле.

Саме останнє, звичайно, викликало в мені найбільше бажання його ворушити. Я перечитала записи ще раз і почала виписувати окремо те, що вже могла вважати більш-менш підтвердженим, а поруч — те, що залишалося лише чужими словами й припущеннями.

Що довше я працювала, то далі відходив ранок.

Марко нікуди не зникав із моєї голови, але тепер уже не займав її повністю. Він залишався десь поруч, теплим і небезпечно приємним спогадом, до якого хотілося повернутися, але я нарешті могла не повертатися кожні тридцять секунд.

Я перегорнула сторінку блокнота й зупинилася.

Угорі стояло кілька запитань, записаних раніше, а нижче я побачила ім'я, яке змусило мене на мить втратити нитку думок.

Андрій

Я навіть не одразу згадала, чому воно опинилося саме на цій сторінці, а потім у голові прозвучав ранковий голос Дарини.

«А Андрій?»

Ручка завмерла між пальцями. От… Я справді майже не думала про нього відтоді, як повернулася додому з Марком.

І від усвідомлення цього стало не дуже приємно.

Ми з Андрієм не були разом. Він не був моїм хлопцем, я нічого йому не обіцяла, а кілька побачень не створювали між нами жодного контракту, який я могла порушити. Я знала все це й могла дуже переконливо пояснити самій собі.

Але залишалася галерея.

Андрій запросив мене туди.

Прийшов зі мною.

А я пішла з іншим чоловіком.

Як не крути, красивою ця історія не ставала.

Я сперлася спиною на стілець і на кілька секунд заплющила очі. Найгірше було навіть не в тому, що мені стало соромно.

Найгірше було в іншому.

Якби я могла повернутися в той вечір і ще раз опинитися перед вибором — залишитися з Андрієм чи піти за Марком, — я вже знала, що зробила б. Знову пішла б за Марком. Ця відповідь прийшла надто швидко.