Розділ 9. «Від мистецтва до сороміцьких думок»

За пів години я все-таки вийшла з дому. На мені була темна спідниця трохи нижче колін з розпіркою, світлий тонкий светр і коротке пальто, одяг я обрала з своєї шафи, бо похід з Дариною обвінчався тільки повною купою думок і топом який я так і не вдягнула. Волосся ж я залишила розпущеним, лише заколола з одного боку. Добралася дуже швидко. Страшенно не люблю, коли за мною хтось заїжджає, бо це завжди поспіх.

Андрій чекав біля галереї. І, звичайно, виглядав так, ніби знав, куди йде.

Темне пальто сиділо на ньому ідеально. Під ним — світлий гольф, штани, які не мали жодної зайвої складки, і взуття настільки чисте, що я мимоволі подивилася на власні черевики.

На лівому був маленький слід від калюжі.

Я поставила праву ногу трохи вперед.

— Привіт, — сказав Андрій.

— Привіт.

Він подивився на мене й усміхнувся.

— Ти дуже гарно виглядаєш.

— Дякую.

Я подивилася на нього.

— Ти теж дуже… композиційно.

Андрій засміявся.

— Це комплімент?

— Я ще не вирішила.

Він відчинив переді мною двері.

Усередині було тепло, тихо й дуже біло. Білі стіни, світла підлога, високі стелі й люди, які розмовляли так тихо, ніби боялися образити картини.

Я одразу теж знизила голос.

— Чому ми шепочемо?

— Не знаю.

— Ти перший почав.

— Це атмосфера.

— Якщо зараз хтось голосно засміється, його виженуть?

— Тебе?

— Чому одразу мене?

Андрій подивився на мене.

Я подумала.

— Добре. Справедливо.

Перша зала була присвячена сучасному живопису. Перед першою картиною Андрій зупинився. Я теж. На величезному полотні були три чорні смуги, червоний квадрат і щось жовте в кутку. Я чекала.

Андрій мовчав.

— Ну? — не витримала я.

— Що?

— Ти дизайнер. Пояснюй.

— Чому я маю пояснювати?

— Бо я зараз бачу три чорні смуги й квадрат.

— А що ти повинна бачити?

— Не знаю. Внутрішню боротьбу людини з капіталізмом?

Андрій засміявся. Жінка неподалік озирнулася. Я одразу зробила серйозне обличчя.

— Бачиш? Я казала. Нас виженуть.

— Це абстракція, — тихо сказав він.

— Дякую. Тепер усе зрозуміло.

— Тут цікава композиція.

Я повернула голову до нього.

— Почалося.

— Що?

— Нічого. Продовжуй.

Він справді продовжив.

Розповів про баланс кольорів, про те, як погляд рухається полотном, про порожній простір і про те, чому жовта пляма в кутку насправді дуже важлива.

Я слухала.

Не тому, що раптом почала розуміти жовту пляму.

Мені подобалося дивитися на Андрія, коли він говорив про те, що любить. Він ставав жвавішим, жестикулював, трохи нахиляв голову, підшукуючи правильне слово.

А ще в нього була дивовижна здатність називати кольори так, ніби звичайних назв недостатньо.

— Це не білий, — сказав він біля третьої картини.

Я подивилася на білу смугу.

— Білий.

— Молочний.

— Андрію.

— Що?

— Це білий.

— Там теплий підтон.

Я примружилася.

— Ти зараз серйозно?

— Абсолютно.

— Добре. А твій гольф?

— Екрю.

Я зупинилася.

— Що?

— Екрю.

— Це слово?

— Так.

— Українською?

— Солю…

— Просто уточнюю.

Він засміявся.

— Світлий беж із легким сірувато-жовтим підтоном.

Я дивилася на нього кілька секунд.

— Ти щойно описав бежевий так, ніби він має диплом магістра.

— Це професійна деформація.

— Манірність.

— Вибагливість.

— Це те саме, тільки дорожче.