Глава 1

Ми стояли перед невеликим будиночком на колесах посеред паркінгу далеко від центра міста. Дощ монотонно стукав по нашій чорній, як цей світ, парасольці. Ми стояли та мовчали. Моя долоня була в долоні незнайомця з очима-озерами. Його тепло зігрівало все моє тіло.

— Де ти живеш? — Звернувся до мене оксамитовий голос.

— За пару кварталів звідси. — Відповіла йому я не відриваючи своїх очей від будинку, який, схоже, стане моїм домом.

— Своє житло?

— Знімаю. У моєї сім’ї був свій будинок в селі з невеликою фермою, допоки «ці» не забрали землю.

— Речей багато?

— Одна валіза та туристичний рюкзак – все, що встигла тоді забрати. — Та подія навчила мене мати мінімум речей та не триматися за них. Ці спогади до цього часу відгукуються різким болем десь у грудях.

— Тоді, ласкаво прошу у наш дім. — Незнайомець зняв з сигналізації будинок на колесах та зробив запрошувальний жест вільною рукою. — Вбий в навігатор адресу своєї квартири, а я поки перевірю тиск в колесах. Після заїдемо заберемо твої речі. До речі, знайомся, це…

На порозі будинку на колесах я почула звуки стрибків по тонкій пустій підлозі, як раптом на мене стрибнуло щось чорне, тепле і м’яке. Я, не задумуючись, схопила руками це створіння і відчула гарячий шершивий язик на своїй щоці. Трошки прийшовши до тями, відтягнула від себе цю радісну та теплу грудку і побачила у своїх руках собаку породи такса.

— Це Лу́на і ти їй сподобалась. — Позаду мене роздався дзвінкий сміх незнайомця.

Він розсміявся! Як я давно не чула сміху, тільки на відео чи у старих фільмах. Повернувшись до чоловіка з собакою в руках, стоячи на сходах в будинок, я стояла і дивилась на цю щиру посмішку і сміх, схожий на спів птахів по весні. Такий легкий та невимушений. Його сіро-блакитні очі світилися від щастя так по справжньому. Ця мить наче відкинула мене в минуле щасливе життя. Хоч і за тих часів я ще була дитиною, але пам’ятаю все добре.

— Вітаю, Луна. — Звернулась я до моєї новою чорної з підпалами подруги. — Здається ми будемо жити тепер разом.

Собака махала радісно своїм хвостиком і заглядала мені в очі. Вона стрибала так високо для своїх маленьких коротких лапок, що здавалося зараз зістрибне мені на голову прямо з порогу будинку на колесах. Я була дуже рада новій компанії.

Зробивши декілька кроків по сходах, я опинилась у своєму новому будинку. На вигляд з зовні, він був дуже маленький, але всередині виявився комфортним та зручним. Місця тут було небагато, але простір був поділений раціонально та практично. Одразу зліва від входу була маленька кухня з умивальником та маленька газова плитка на дві конфорки. Прямо стояв стіл схожий на той, що буває у потязі та два, зручних на вигляд, крісла, біля нього. Зверху над столом висіли полички з дверцятами. Я повернула наліво і побачила по ліву руку невеличку шафу на декілька відділень. Вона, до речі, була напівпустою, у мого незнайомця речей було небагато. Зате була виділена поличка для одягу Луни. Справа за дверима ховався душ з туалетом. А прямо в самому кінці будинку були два ліжка один над одним.

Я так ходила по будиночку та роздивлялась усе навкруги. Світла всередині вистачало. Якщо не знати, що це будинок на колесах, то відчуття, наче ти у справжній квартирі-студії. На стінах розмістилися різні фотографії незнайомця та Луни. Ловець сновидінь висів прямо біля ліжок. Тут було комфортно і хотілося лишитися.

Я підійшла до фото незнайомця ближче і почала розглядати його. Бо поки, в стані шоку, я роздивилась тільки його сіро-блакитні очі. Хоч я і була високою, на мою думку, аж один метр сімдесят три сантиметри, але, щоб заглянути у його очі, доводилося підіймати голову. Волосся чоловіка було світле, навіть трохи золотисте. Невелика щетина в колір волосся прикрашала його обличчя. Вилиці були чітко виражені, а маленька родимка на щоці придавала якогось шарму.

Незнайомець відкрив двері та сів за кермо.

— Вибач, я поки все розглядала, не встигла ввести адресу. — Одразу почала виправдовуватися.

— Та нічого страшного. — Блондин натиснув кнопку і пасажирське сидіння поряд з ним почало повільно повертатися до мене. — Сідай і кажи адресу.

Я покірно сіла у крісло і воно розвернуло мене назад обличчям до лобового скла.

— Вулиця Лібертас, дім 23.

Чоловік ввів адресу у навігатор і ми поїхали по дощовому місту знайомими вулицями. А я продовжила:

— Як дивно жити на вулиці Свободи та не відчувати свободу вже давно. Сюр якийсь.

— Ти права, але не переживай. Ми знайдемо її. — Незнайомець відповів спокійним голосом.

— Ти щось знаєш?

— Заберемо речі, станемо на ночівлю і я все розкажу, бо це довга історія. До речі, мене звати Макс. — Він протягнув мені свою руку не відриваючись від дороги. Я, у відповідь, протягнула йому свою, злегка тремтівшу руку. Ім’я – це щось таке особисте, потаємне, те, що відкривають тільки особливим людям.

— Адель. Дуже приємно познайомитися.

В авто повисла тиша. Тільки й було чутно заколисуючий стук дощу по металевому даху.

Через декілька хвилин ми під’їхали до мого будинку і я в останнє зайшла в нього. За цей місяць квартира була проплачена, тож переживати мені не треба було. Я швиденько зібрала свої речі, обережно поклала фото своєї сім’ї в рамці між одягом, щоб не розбилось. На швидку руку написала записку для власниці квартири, повідомивши їй про те, що я з’їхала. На виході віддала охоронцю ключі та записку у конверті, і побігла в свій новий дім.

На виході з будинку, мене зустрів Макс з парасолькою й одразу перехватив валізку та рюкзак, і ми попрямували до нашого будиночка на колесах. Разом ми вирішили, що вже завтра зранку, я розкладу свої речі по поличках. Годинник показував восьму вечора, тому у нас лишалося чотири години, щоб перетнути перший блок-пост та знайти місце для ночівлі.

Дизельний будинок на колесах завівся та попрямував вперед по неоновому місту. Спокійна музика грала в салоні та ми мовчки прямували до найближчого блок-посту. Луна залізла на сидіння поряд зі мною, та звернувшись грудкою, швидко заснула.