Пролог

Дощ відбивав свою ритмічну музику на асфальті. В цьому місті вже давно було важко знайти бодай маленький клаптик зелені. Суцільний бетонний гарячий ліс. Люди, не помічаючи нічого навкруги, бігли в різні сторони. Хтось ховався під парасолькою закриваючи обличчя від світу. Хтось накрив себе книгою, яка вже набухла від води. А хтось, натягнувши куртку на голову, біг із похмурим обличчям. Ніхто не помічав нікого поряд. Може саме зараз повз них пробігала їх доля? Дивні люди.

Я стояла посеред вулиці та дивилась навкруги. Одяг вже був мокрим до нитки, а вода стікала по обличчю, затікаючи в очі. Люди не помічали мене. Вони просто обходили з різних сторін іноді чіпляючи мене за плечі чи руки та кидаючи беземоційне «вибачте» у спину.

«В чому сенс цього життя?» — Подумала про себе, зробила вдих і викрикнула з усіх сил на всю вулицю: — В чому сенс цього життя?!

Здається, навкруги нічого не змінилося. Ніхто не помітив, що я кричала в голос, що є мочі. Всі й далі жили своє життя у своїх думках. Люди стали схожі на бездушних андроїдів. Ось вам і світле майбутнє про яке нам кричали з екранів.

— В коханні. — Серед міського шуму десь позаду почувся чоловічий низький голос. Я не стрималась, щоб подивитись кому вдалося вибитися з цього потоку монотонних беземоційних людей.

Позаду мене стояв чоловік. Він був мокрий до нитки не маючи бодай якогось захисту від дощу. Він стояв посеред вулиці за крок до мене і просто дивився у моє обличчя не відриваючи проникливого всередину погляду.

«Невже хтось живий ще є? Невже хтось мене почув?» — Ця думка зародила надію звуком, що відгукувався десь усередині голові.

— Вибачте, що? — Намагалась запитати дуже обережно, щоб не злякати цього чоловіка. Я боялась, що надія на живу людину посеред вулиці може болісно розбитися об скелі реальності. Але голос тремтів, зрадницькі видаючи мої переживання.

— Ви питали в чому сенс цього життя. Ось я і відповів - в коханні.

Щось стиснулося у грудях. Я не вірила, що хтось почув мене, що хтось звернув на мене увагу, що хтось нікуди не біжить, що хтось зупинився і заговорив до мене. Мені хотілося так багато сказати цьому чоловіку, але ком здавлював моє горло не даючи сказати ані слова. А він так і стояв під дощем і дивився прямо мені в очі. Дивився не відводячи погляд. Люди все ще обтікали нас наче швидка гірська річка обтікає камені на своєму шляху. Каміння її не зупиняє, тільки міняє напрямок. А з часом вода зовсім знищить камінь і вже нічого не буде нагадувати, що раніше на цьому місці був могутній твердий камінь.

— Ви згодні? — Оксамитовий голос незнайомця занурювався у тіло через вуха і починав відчуватися всередині, а не чутися.

Здавалося, теплий дощ перестав бути теплим. Я змерзла. Тіло почало тремтіти так сильно, що якщо поставити поруч барабан, то могла б вийти ритмічна мелодія. Зуби стали стукати один по одному, а вуста затремтіли підігруючи їм.

Незнайомий мені, але який вже встигнув обійняти мою душу, чоловік, підняв руку і я почула звук спрацювання автоматичної кнопки та розкриття парасольки. Весь цей час у нього в руці була парасолька, а я навіть не помітила, бо дивилась тільки в очі. Сіро-блакитні, глибокі, немов озеро, очі.
Вода перестала доставляти мені незручності, а промокла холодна літня сукня прилипала до тіла. Я стояла під парасолькою, а він, тримаючи її наді мною, продовжував мокнути.

— Ви змерзли. — Витягнув мене зі свого світу в думках такий теплий голос серед холодного міста.

Він помітив. Він попіклувався про мене. Що це? Я давно не бачила подібного. Всі жили у своєму світі, займалися своїм виживанням в жорсткій реальності не помічаючи нікого навкруги. Всі втратили емпатію, а з нею і свої щирі та справжні емоції. Світле майбутнє замінило живих людей на бездушних андроїдів. Хоч і не в прямому сенсі.

Здається, я одна лишилась в цьому світі з відчуттями та почуттями. Й гадки не маю чому всі змінилися, а я ні. Чому всі стали такими, а я одна ні? Була думка поїхати в подорож по світу, щоб знайти звичайних живих людей, як і я. Але грошей, щоб жити в подорожі не мала. Вирішила спробувати викликати живі емоції у людей навкруги. Емоції були, але не справжні, а схожі на посмішки через ввічливість. Люди, або не помічали інших людей, або бачили в них суперників за виживання. Тому про добрі відносини між людьми я не чула вже давно. Байдужість або злість.

Всі були дуже зайняті своїм виживанням в цьому жорстокому світі, де якщо у тебе немає грошей – ти довго не проживеш. А коштує в нашому сучасному світі все неймовірно дорого. І наскільки б гірше ситуація не ставала, ніхто нічого не міняв, а просто продовжували спати менше і працювати більше, мовчки підлаштовуючись до нових умов. А влада, напевно, знущається з них.

— А може у свободі? — Нарешті я змогла відповісти незнайомцю. А він все ще дивився мені в очі не відриваючись.

— У Вас дуже ніжний голос. Чому так довго ховали його від мене? — Кінчики його вуст трохи смикнулися у спробі посміхнутися, але швидко повернулися у звичне беземоційне положення. Я придивилась до його обличчя і помітила зморшки, які свідчать про емоційність людини. Він посміхався! Багато посміхався! А може й досі посміхається. — Чи в щасті?

Сяйво моїх очей, мабуть, освітило всю вулицю. Я посміхнулась. Щиро і радісно, не відриваючи очей від незнайомця. Вже і не пам’ятаю, коли в останнє посміхалась. Його вуста затремтіли свідчачи про боротьбу з посмішкою. Серйозність знову перемогла в цій боротьбі.

— Якщо чесно, я сам не знаю в чому сенс. Але постійно намагаюсь його знайти. — Ми одночасно сковтнути слину. — Якщо Ви теж його шукаєте, то може… — Пауза повисла не тільки між нами, а над усім сірим містом, якому додавало фарб світло від ліхтарів та вивісок закладів. Краплі дощу почали падати так повільно, що їх можна було розгледіти. — …спробуємо знайти сенс життя разом?

Незнайомець з низьким оксамитовим голосом, який навіював теплий спокій, простяг мені свою руку покриту венами, що виднілися під білою шкірою.