Глава 1. Оголошення про зниклу

Едрін увійшов до будинку Тавіана, не знявши черевиків.

Марта, яка саме несла з кухні миску з теплими коржиками, зупинилася посеред передпокою. Дивилася вона спочатку на гостя, потім на брудні сліди за ним. Едрін, зазвичай уважний до будь-якого домашнього порядку, сьогодні цього навіть не помітив. Під пахвою він тримав пласку дерев’яну дошку, загорнуту в грубу полотнину, і притискав її до себе так, ніби в будинку могло виявитися надто багато протягів.

— На кухню, — сказала Марта. — Тільки не ставте це на мій стіл, поки я не побачу, що там.

Вона передала миску Еммі й пішла по чисту тканину. Тавіан, який виходив зі свого кабінету, мовчки відступив, пропускаючи Едріна до світлішої кімнати.

Емма ще не встигла запитати, що сталося, коли помітила руки хранителя. Пальці були мокрі, а на манжеті виднілася смуга бурого пилу. Такий вигляд мали люди після дороги, яку ніхто не планував проходити до сніданку.

— Це знайшли біля старої дозорної станції, — повідомив Едрін. — Сьогодні вдосвіта. Я приїхав одразу, щойно мені передали.

Тавіан обернувся до Емми. Він знав про архівний запис, знайдений кілька днів тому, і про те, що Едрін розшукував головний звіт. Але станція, про яку той говорив, давно не діяла. Принаймні так вони вважали.

Марта повернулася з відрізом чистого льону. На нього й поклали дошку. Едрін обережно розгорнув полотнину, і на світ з’явився аркуш тонкого білого паперу, що прилип до підкладки кількома вологими кутами.

Папір був дивний — гладший, ніж місцевий писальний, без помітної фактури волокон. На ньому чорніли рівні рядки, надруковані літерами, яких Едрін не вмів читати. Верхній край зім’явся, крізь зображення посередині проступали плями від води.

Емма поставила миску на підвіконня.

Спершу вона побачила два слова.

HAVE YOU.

Потім решту рядка.

HAVE YOU SEEN EMMA REED?

— Ні, — сказала вона так тихо, що Марта перепитала.

Емма нахилилася над столом. Пальці потягнулися до паперу, але Едрін попросив не торкатися: поки аркуш вологий, він легко рветься. Вона слухняно забрала руку. Десь у голові спливло безглузде заперечення: може, ім’я тільки схоже. У світі, де вона не могла прочитати навіть розклад чергувань, хтось цілком міг написати випадкові англійські слова. А ще це міг бути сон — один із тих, після яких пів ранку треба згадувати, де саме стоїть ліжко.

Нижче була фотографія.

На ній Емма сміялася, притиснувши до грудей паперовий пакет із покупками. Волосся розтріпав вітер. Через край кадру виглядала мамина рука в зеленому рукаві; батько обіцяв обрізати її перед тим, як надіслати знімок, але так і не обрізав. Сказав, що людина, яка ховається від об’єктива, не повинна потім вимагати ідеальної композиції.

Емма пам’ятала той день. Вони йшли додому з невеликого ринку, тато намагався сфотографувати її на телефон, а мама просила припинити, поки вітер не поніс пакети через дорогу. Пізніше всі троє вечеряли на кухні, і мати сердито шукала чек, без якого не могла згадати, скільки витратила на сир.

Тепер хтось узяв саме цю фотографію. Надрукував. Розклеював по Лондону.

— Еммо? — Тавіан підійшов ближче.

Вона насилу відвела погляд від знімка.

— Це я.

Ніхто не озвався. Марта поставила на стіл склянку води, але Емма навіть не помітила, коли та встигла її принести.

— Тут написано, що мене шукають, — додала вона. — На Землі. Це оголошення про зниклу людину.

Едрін опустив очі на аркуш, ніби переклад міг змінити його вигляд. Для нього важливим був сам факт появи незрозумілого предмета. Для Емми тим предметом виявилося чиєсь відчайдушне зусилля дізнатися, чи жива вона.

Під фотографією ще читалися кілька рядків. Її вік. Місце, де бачили востаннє. Біля бібліотеки. Останні слова розпливлися, а внизу залишився номер, який вона впізнала: 116 000. В Англії його використовувала служба допомоги у справах зниклих людей. Не мамин телефон. Не татовий.

Емма відчула дивне полегшення. Навіть у тому, що батьки не виставили власний номер для будь-якого незнайомця, вона впізнала їхню обережність.

Потім до неї дійшло, чому оголошення взагалі було надруковане.

Мама не знала, де вона. Устигла обійти знайомі місця, повідомити поліцію, передати фотографію. Можливо, не спала ночами, чекаючи дзвінка, який ніхто не міг зробити.

— Я хочу поїхати туди, де його знайшли, — сказала Емма.

Тавіан глянув на Едріна. Той підтвердив, що предмет передали зі станційного відвідного каналу, але він ще не мав повного звіту від людей, які вранці оглядали будівлю. З’ясувати походження аркуша могли тільки після перевірки місця.

— Спочатку нам треба дізнатися, чи безпечно туди наближатися, — відповів Тавіан.

Вона вже відкрила рота для заперечення. Упіймала себе на тому, що збирається сказати йому: «Ти не розумієш». Звісно, не розуміє. Він не бачив її батьків, не сидів із ними на кухні. Але він бачив інше: як Емма після короткої прогулянки мусила відпочивати цілий день і як її магія зривалася від перевтоми.

Емма відвернулася до вікна. У саду Єдиноріг стояв коло яблуні, яку Марта вже звеліла обгородити після останньої пригоди з шафою. Ріг поблискував на сонці. Звір підняв голову, наче почув її, хоча між ними було дві кімнати й скло.

— Я не говорю, що вирушаю сама, — нарешті сказала вона. — Я прошу не вирішувати без мене, скільки ці відомості важать.

Тавіан не одразу відповів. Його погляд затримався на її руках: Емма так міцно тримала край стільця, що побіліли суглоби.

— Я й не збираюся, — сказав він. — Сядь, будь ласка. Я теж хочу знати, як туди потрапив цей папір.

Тавіан уже розпитував Едріна, хто саме знайшов аркуш, а Марту попросив принести письмове приладдя. Емма звикла до нарад, після яких із десятка запитань залишався тільки новий термін наступної наради. Тут принаймні почали із запитань.

Емма сіла. Склянка води стояла перед нею.

Вона випила половину й тільки тепер відчула, що тремтить.