Частина 1.

Батьки завжди знають, як краще жити.

Та чи означає це, що дітям варто жити їхніми знаннями?

— Андрію, чуєш? Діти приїдуть! На Новий Рік! До нас! Нарешті! — бабуся Ната починає голосити на весь дім, а я лише тихо посміхаюся.

— Чого розкричалася? Чую я, нормально все чую, — дід Андрій не зрушив з місця, так і лежить перед телевізором на фоні якихось новин.

— Мирончику, скільки ж в нас роботи тепер, Божечки! Ой добре, що ти в мене є, внучку. Підтримка моя, опора. Не те що деякі! — бабуся вже мало не шипить, а дід лише закочує очі та продовжує уважно стежити за картинкою на екрані телевізора.

Вже півроку як я живу в бабусі з дідусем, бо Андрій Вуйченко зірвав спину, а роботи по господарству чимало. У величезному двоповерховому будинку, який дідусь побудував колись власноруч, давно вже тихо. П’ятеро дітей повиростали, в кожного тепер своє життя. Хоча мої батьки живуть через кілька хат звідси, в них свого клопоту чимало.

Я ж як найстарший онук був відправлений до старих Вуйченків на допомогу. Зрештою, це мій обов’язок. Ніщо не може бути важливішим за родину. Так?

— Так, Мирон в нас справжній Вуйченко. Не те, що деякі! Ну от скажи мені, Наталко, чому наші менші діти згадують про нас лише на свята? Наче не рідні. Як на фермерському господарстві працювати, так лише нам з тобою те треба. Добре хоч старші сини не забувають, хто їх та їхні родини годує! Олена чотирьох дітей має, а все їй не йметься — працювати вона хоче! Івасик нічим не кращий… Це ж треба було додуматись піти в декрет замість баби, щоб з донькою сидіти! Тьфу… Десь ми важливий момент в їхньому вихованні пропустили. Ото вони і не приїжджають, бо в очі батькам соромно дивитись!

— Андрію, годі! Діти в нас уже давно дорослі. Самі розберуться. Старші сини біля тебе, з тобою працюють. Що не так? Он Мирончик тобі на заміну росте. Радість наша! Хто з десяти років з дідом на комбайні? Як згадаю той день, коли він з Орисею Маланкиною в тебе трактор “викрали” і по полю їздили, доки соляра не скінчилася… Ох і смішно було! — бабуся сміхом заливається і підходить, щоб смішно скуйовдити моє волосся, як робила це в дитинстві.

— Ой, не нагадуй, Нато. Я ото тоді сивіти й почав! Так і було. Але Мирон в нас справді єдина надія на нормальне майбутнє. Так, синку? У свої сімнадцять років і комбайном, трактором, і вантажівкою керувати вміє. Руки в хлопчини золоті. Головатий, не те що батько його з братами! Тим тіки команди давати треба, самі нічого без крику мого зробити не зможуть. Бог мої молитви почув, дав мені онука путящого! Буде кому склянку води піднести, бабусі з дідом допомогти. Якщо всі молоді в місто поїдуть, хто ж село розвиватиме? Ти наше майбутнє, Мироне!

— Ага-ага, а от про допомогу бабусі це якраз вчасно. Діти за два дні приїдуть, то до Нового Року в нас ще справ багатенько. Андрію, треба поросятко молочне приготувати, качок та гусей попатрати, щоб я запекла. Павло Оленчин дуже любить мою птицю, завжди хвалить.

— Оце ти так заради зятя стараєшся? Тіки ото дітей штопати вміє та до тещі підлизуватись. Ще я заради нього спину не гнув. Тобі Мирон допоможе, а в мене спина болить. Нема коли, Нато!

— Бог з тобою, Вуйченко! Диви тіки при Олені такого не ляпни. Онучки в нас прекрасні, три принцеси мамині і таткові, ти сам млієш, коли вони віями хлопають і на дідові сидять пиріжки мої жують. З яких пір тобі Павло перестав подобатись?

— Він не баба, щоб мені подобатись мав. І шо з ним робити? Говорити нема про що, наливки та горілку мою домашню він не п’є. Тьфу! Дав бог зятя. Добре хоч сини батька підтримати можуть.

— Ой не роби мені нерви, Вуйченко! Гайда, Мирончику, бабі поможещ.

Мовчки плентаюсь за бабусею, бо хтось мусить їй допомагати. Я найстарший в родині, це мій обов’язок. Я справді з дитинства завжди багато часу проводив на роботі з батьком та дідом. Мені чудово дається техніка, я з малих літ всім казав, що виросту і стану трактористом чи комбайнером.

Все свідоме життя я прожив у селі, хіба що був у гостях в тітки Олени та дядька Івасика в Кропивницькому. Жити в квартирі може бути доволі зручно, але занадто тихо, чи що. Не знаю, як люди справляються в тих коробках. Ніби свідомо себе до в’язниці пхають.

В Йосипівці все інакше.

Широкі лани, гай шумить, ріка джурчить, немає гулу машин, що без кінця кудись везуть стомлених людей. Орися каже, що я нічого не розумію, бо мислю вузько. Ми з дитинства дружили, хуліганили разом, обіцяли одне одному, що дружитимемо завжди. Поки вона не поїхала минулого року до іншого міста навчатись.

Не знаю, що трапилось, тільки моя подруга стала іншою. Майже не розмовляємо, бо в неї активне життя почалося.

“Мироне, ти не розумієш! Ти не живеш зовсім! А у Львові вирує життя. В Києві, в Одесі… та всюди за межами Йосипівки. Там люди ніби з іншої планети, вони активні, кудись поспішають, живуть! А залишитись в нашому селі означає навік загрузнути в побуті з курми, індиками та свинями. Я не цього хочу. І ти цього не хочеш, просто ти навіть не замислювався над цим!”

Ми обіцяли одне одному, що нас ніщо не розлучить. Але виявилось, що всі ці обіцянки нічого не варті. Я дійсно не збирався кардинально змінювати своє життя. Роботи тут чимало: як не сіяти, так обробляти поля, збирати врожай, допомагати на фермі. Ніколи не бачив себе в іншій ролі.

Так жив мій дід, потім мій батько та двоє його братів. Лише тітка Олена та дядько Івасик пішли проти родини, і я весь час слухаю від батьків та діда з бабою про те, що вчинили вони негарно. Дідусь Андрій все їм дав, а вони отак взяли та поїхали з батьківської хати. Обрали свою долю самостійно. Невдячні… а я б не хотів бути невдячним.

Та думаю, може таки варто поїхати до того Львова до Орисі в гості, аби побачити на власні очі дивний світ, про який вона говорить? Вона мене запрошувала, давно, але ж хіба я можу кинути господарство? На мені велика відповідальність.